Жупа та баня (копальня і варильня соли)

У південнозахідній частині Косова, між церквою св. Миколая і водоспадом Гук, на теренах загальною площею 3 кв. км залягають цінні поклади соли, що мають вигляд намулу, каменю та солоної води (сировиці). Ті родовища разом із прошарками м’якого пісковика, червоного лупака (сланцю) і нагромадженнями екзотичних брил і куп жорстви належать до підкарпатської соляної формації, утвореної перед 25-ма мільйонами років у ранньому неогені, коли територія Косова перебувала під водами Карпатського моря. В умовах тодішнього посушливого клімату в Карпатах і Передкарпатті в неглибоких затоках, дно яких поступово прогиналося, а приплив морської води був уповільнений, з часом осідали соленосні породи і сіль, тоді як море поволі зникало.

Озеро на місці соляної копальні

В історичних часах на базі цих соляних покладів виникла жупа, тобто копальня. Про неї уперше згадано 1472 року — майже через півсторіччя після найдавнішої згадки про «село Косово з манастирем» і приблизно за сто років до появи «Косова — містечка», що постало і розвивалося власне завдяки місцевій жупі, яка була однією з найбільших на Покутті. Жупа розташовувалася відразу за манастирем, на місці теперішніх Банського озера, стадіону, басейну, виробничо-художнього об’єднання «Гуцульщина»; її територія площею понад 15 га на півдні закінчувалася біля Банського мосту, що веде через Рибницю у напрямку гір, а на півночі сягала поза Лісну вулицю, що пролягає гребенем Горба. Оскільки сіль виробляли і кам’яну і виварну, то до складу жупи входили як копальні (т. зв. шиби, криниці, соляні вікна), так і варильні, або вежі, через що жупу називали також банею чи солеварнею, абож просто слатиною (по-давньоукраїнському), саліною (по — польському) чи солярнею (згідно з новою українською термінологією).

Однак зразу в Косові була тільки копальня кам’яної соли, і вже пізніше її стали заміняти на лужарню і варильню. В тій копальні експлуатували поклад соли 20 м завтовшки, розміщений прямовисно в напрямку 11-12 години. За розповідями старожильців, для видобутку тієї соли під цілим Косовом продовбали підземні вулиці (т. зв. ходи), які простягалися на північ до Пістинського лісу, на сході — до місця, де тепер інтернат, а на півдні доходили до підніжжя Голиці; запасним виходом з копальні мала служити криниця при вулиці Середній.

Вже від самого початку експлуатації соляних запасів підземні роботи спричиняли осідання і сповзання цілого схилу Горба; відтак почалися місцеві обвали, що зрештою очевидно призвело до утворення невеликого замуленого ставка, який у наслідок продовження видобутку соли поступово розширювався, набираючи розмірів нинішнього Банського озера. Від 1870 року видобування кам’яної соли було припинено, але перед Першою світовою війною, коли в одному із шибів виявили кристалічну білу сіль, уряд виділив кошти на спорудження механічного млина, щоб ту сіль перемелювати.

Тим часом добування соли із соляного мулу велося доти, аж поки в 1915 році вода зі ставу не дісталася до копальні, проникнувши правдоподібно через один із т. зв. сліпих шибів, що залишилися з періоду дикого лугування, — і копальню заляло; це відбулося скоріше за все шляхом повільного вилугування водами того ставу високопроцентових (70-80%) соляних мулів. Відтоді копальня перестала існувати, машина для спуску стала непотрібною, а випадок надзвичайно полегшив виробництво соли, бо лугування стало відбуватися природним способом, без застосування людської праці, — роля людини обмежилася до помпування або черпання солянки (солоної води) високої насичености (32%) та випарювання її у варильні, обладнаній під ту пору трьома панвами (залізними посудинами) загальною площею 195 кв. м.

Треба сказати, що природну солянку (або, як її ще називали, — солотву, солуницю чи сировицю) використовували для одержання соли й раніше. Приміром, згідно з інвентарем косівської бані 1776 року її черпали з двох вікон (Никориного і Росульни), що мали по чотири стіни з нетесаного дерева, драницевий дах, линву з двома шкіряними кошами і валок з двома обручами, двома залізними чопиками та дерев’яною корбою для витягування сировиці; а виварювали ту сировицю в чотирьох вежах (Новій, Середній, Старій і на Горбі), в яких було сім черенів (залізних казанів пересічно по 10 кв. м кожний).

Крім виробництва соли (переважно кухенної і частково промислової та тваринницької), практикувалося також застосування соляного розчину як лікувальної речовини, задля чого управа жупи утримувала лазню з кількома кабінами, обладнаними ваннами для солянкових купелів, якими могли користуватися робітники солярні та випадкові гості. З дозволу дирекції та за певну плату організовувалися й цікаві екскурсії до підземель копальні завглибшки 300 м.

У період між світовими війнами продукування соли дедалі скорочувалося, а в 1938 році його повністю зупинено. Це найважливіше промислове підприємство Косова, яке відслужило мало не півтисячоліття, влада вирішила закрити через те, що тут працювали майже виключно українці, схильні до антиурядової діяльности; а ще тому, що косівська солярня була конкурентом соляних копалень у Бохні та Вєлічці біля Кракова.

На місці зліквідованої жупи було засновано лікувально-солянковий заклад. Для цього: попередню лазню значно розширили; будинок льодовні перебудували на інгаляторій, обладнавши його іноземною апаратурою; конторський будинок пристосували для казина з рестораном, кав’ярнею, бібліотекою та читальнею; дуже гарний, але занедбаний, парк довели до ладу; збудували два тенісні корти.

Плавальний басейн у Косові

Протягом першого літнього сезону завдяки купальні та інгаляторію новостворений заклад виявився не тільки самодостатнім, але й навіть прибутковим, тому в наступному 1939 році було успішно завершено розпочате восени будівництво плавального басейну 75х25 м та обладнано в будівлі казина приміщення з лікувальними ваннами; на 1940-42 роки плянували побудувати кліматичний дім, а на 1941-44 — розширити купальню. Як гадали, той заклад, замінивши до певної міри недостачу розвагово-атракційних устатковань і віддаленість від залізниці, мусів вирішально вплинути на піднесення літникарства, туризму та курортництва в такій багатій на лагідний клімат і чудові краєвиди місцевості, як Косів і його найближча округа.

У вересні 1939 року на території колишньої солярні отаборився полк червоної армії, який під час відступу влітку 1941 року підірвав склади амуніції та спеціяльно закладену вибухівку, поруйнувавши тим чимало споруд.

Досі від солярні залишилися: запущена територія з Банським озером і кілька будівель, у яких містяться цехи фабрики «Гуцульщина»; від лікувально-солянкового закладу зісталися: спотворений перебудовою вхід і занедбаний басейн. Але навіть і в такому вигляді терени колишньої соляної жупи із зацілілими рештками становлять особливо цінний ансамбль пам’яток геології, археології, історії, а також промислової та курортної архітектури, на основі якого доцільно створити заповідник, а при заповіднику — музей солевидобутку, науково-дослідний відділ і вивірений передвоєним досвідом лікувально-солянковий заклад.