Манастирі

Святомиколаївський манастир на передмістю Манастирському

Його уперше згадано 1424 року в жалованій грамоті чернігівського князя з литовського великокняжого роду Свидригайла, який за згодою свого брата, польського короля Володислава Яґелли, управляв Снятинською волостю, в тому Косівщиною. Тією грамотою Свидригайло подарував «село Косово з манастирем на ріці Рибниці» своєму вірному слузі Максимові або Владові Драгосиновичу.

Історики твердять, що манастирі в Карпатах, подібно як городи та замки, закладалися недалеко від доріг і стежок, котрі вели через гори, — з огляду на те, що мали вони не лише аскетичні цілі — втекти від світу в карпатські безвісті — але й колонізаційні: за манастирями зараз ішли оселі, і можливо й село Косово виникло після постання тут манастиря. Однак безпосередніх документів про це не збереглося.

Церква на Монастирському

Так само не маємо повідомлень щодо сфери діяльности святомиколаївського манастиря, хоча загалом відомо, що манастирі часто були ціллю прощ, до них протоптувано стежки як до одиноких осередків тодішньої духової культури. Провадили вони більші господарства, продукували на збут і започатковували в горах грошеву господарку. Для подорожніх мали вони заїзні доми і при тій нагоді, мабуть, виконували свою місійну працю. Були вони напевно також переходовими стаціями в дорозі на Атос.

Документи свідчать, що святомиколаївський манастир функціонував протягом кількох сот років; згадує про нього зокрема Ревізія ігуменів з 1724 р. Однак 1744 року, відповідно до рішення капітули в Дубні про концентрацію малих манастирців, його було закрито і прилучено до Крилоського святоуспенського катедрального манастиря; туди ж мали перенести ряд книг і дзвоник до вівтаря; отець Авксентій Старчевський зі своїми речами мав відбути до Погонського манастиря; парохія й залишена нерухомість (церква, дзвіничка з двома невеликими дзвонами, маленька хатина отця Авксентія, цвинтар, великий сад, замулений ставок і дві сіножаті) та ще церковний реманент, частина книг і образи передавалися у світську церковну адміністрацію.

На той час, за словами візитатора (ревізора), церква при манастирі мала на пляні одну наву, а завершувалася трьома банями модної структури. Проте через дедалі більше руйнування вуглів під середньою банею довелося 1758 року будувати нову церкву, і звели її на хрещатому пляні з однією банею. Продовж півтораста років та будівля спорохнявіла і могла в якийбудь момент упасти; тому навесні 1912 року її розібрали, поставили провізорну каплицю (себто тимчасову церківку) і зачали будувати на тому самому місці наступну церкву. Згідно зі спогадами покійної Марії Тим’як, 1897 р. народження, поки зводили велику церкву, всередині зберігалась мала, і люди ходили до неї цілий рік на відправи.

Певно, така послідовність будівництва стала причиною того, що масивний центральний четверик прийшлося піднести вище дахових гребенів крил і вже аж тут виконувати перехід до вісьмерика, який з тих же міркувань теж випало зробити вищим. Крім центральної великої бані церква має ще дві малі, які є сліпими; із західнього та південного боків прибудовано одно- і двоярусний зашклені ґанки, в кутах при вівтарі — двоє захристій.

Біля церкви є цвинтар, пам’ятковий хрест на знесення панщини 1848 р., хрест на честь тисячоліття хрищення України-Руси. Донедавна на південь від церкви була дерев’яна двоярусна (четверик на четверику) дзвіниця зі стіжковим дахом і ориґінально прорисованими отворами — “бійницями” у верхній частині другого ярусу. Але запевне через нерозуміння естетичної та історичної вартости тієї дуже давньої самобутньої дзвінички весною 2001 року її демонтували, позаяк перед кількома роками поруч зведено нову, а існування двох нібито забороняє канон.

Перед війною при церкві діяла парохіяльна бібліотека. Вона почала складатися в час, коли існував манастир: частину книг манастиреві подарували різні особи, частину придбала громада. До церкви св. Миколая були також перенесені книжки та метрики з міської церкви св. Трійці під час пожежі 1696 р. В 1925 р. в бібліотеці нараховувалося 180 книжок. Доля книгозбірні невідома.

Хоча манастир припинив своє існування в 1744 р., його ще довго пам’ятали місцеві жителі. Так, 8 жовтня 1862 року 73-річний жаб’ївський парохіянин Петро Корчук у розмові зі священиком Софроном Витвицьким, котрий прийшов до його хати під горою Кринтою для спровадження померлої внуки, сказав таке: «Ми в сих верхах давно не мали ані своїх панотців, ані своїх церквів; носили діти христити до манастиру в Косові». Переповідаючи це повідомлення, о. Витвицький додає: «А є ще й сьогодні в Косові церква, звана Манастир, і частина Косова зветься Манастирсько». Антон Шнайдер у рукописі з кінця ХIХ ст. фіксує разом з тим ще й поляну Манастирчук і вказує, що якраз на ній був колись манастир Василіянів. Є також потік Манастирчик, котрий відділяє передмістя Манастирське від центральної частини. Та й церква на Манастирськім у всіх передвоєнних шематизмах називалася іменем св. Николая — так само як колишній манастир і його храм. Тепер церкву іменують виключно Іванівською, хоч храмове свято 7 липня (Різдво Йоана Христителя) не є нововведенням, але відзначалося тут здавна.

Перелічені вище об’єкти (церква, пам’яткові хрести, цвинтар) разом з прилеглою територією становлять ансамбль пам’яток історії, археології, церковної архітектури та монументального мистецтва. Цей ансамбль особливо цінний насамперед тим, що колишній манастир — то найдавніший відомий нам культурний комплекс Косова, пов’язаний з унікальним документом, у якому викладено найпершу писемну інформацію як про Косів, так і гірський край поза ним («на ріці Черемоші дві поляни Березово і Жаб’є»). Сам той документ має виняткову вагу загальноукраїньську і реґіональну ще й тому, що написано його староукраїнською мовою у варіянті, вживаному в ХV ст. на Покутті. Завдяки цій обставині дана пам’ятка поряд з низкою інших дає змогу створити нерозривний ланцюг історії живої мови з її говорами на території колишнього Галицького князівства.

Манастир у Хоминському лісі і його церква на Москалівці

Про існування в давнину такого манастиря дізнаємося з каталогу отця Романа Луканя, де коротко але виразно зазначено: «Москалівка, монастир був у лісі “Хоминське” над Волицею. Нинішня парохіяльна церква св. Василія В.».

З церковних візитацій (ревізій) від 1741, 1745 і 1753 рр. довідуємося: церква на передмістю Москалівці належала ченцям, була збудована після звернення (заклику) Святого Василія Великого; коло 1740 р. її прилучено до міської церкви св. Трійці як філію (доньку), наслідком чого вона стала світською; замість церковної будівлі, поставленої законниками, було зведено новий храм коштом і старанням святотроїцького пароха Андрія Івановича (хіротонію отримав 1724 р., помер 1744 р.).

У Хоминському лісі, недалеко Волійці, є місце, котре й нині називають Манастирським, а перед війною й раніше його називали Манастирем. Те місце добре пам’ятає Наталка Худак зі Смодного, яка малою пастушила та заготовляла дрова по всій поблизькій окрузі й заходила також на Манастир. Там тоді було кілька могилок, тепер усе то позаростало й нічого не видко; місце можна пізнати хібащо по березовому хресту. Батьки як її, так і чоловіка Івана Семеновича (1924 р. н.) розповідали, що була колись на Манастирі церква і хрести на гробках.

Докладно знає про кожну стежку і всякий тутешній закуток Митро Дрищук (Нуців) з Волійці, бо хлопцем був учасником УПА, крім того, багато пастушив. Він оповідає, що давно була на Манастирі церківця, а за Австрії звезли з нього до черганівської церкви вартарню; десь 25 років, як її розбили, позаяк була мащена і тим нефайна. Ще один місцевий житель, з-поза Міхалкового, чув, що на Манастирськім була церква, буркована дорога і жили люди.

Церква на Москалівці

Теперішню церкву св. Василія Великого на Москалівці, — на тому ж місці, де колись стояла чернеча, — будував 1895 р. майстер Іван Гарасим’юк з Бабина; різьблений дерев’яний іконостас виконав Іван Гунька. Ця церква однобанна, в кутах між притворами і вівтарем — два п’ятистінні захристія; до південного притвору і бабинця прибудовано ґанки.

1970 р. в приміщенні церкви відкрито музей народнього мистецтва і побуту Гуцульщини на основі домашньої збірки подружжя Сагайдачних. 14 січня 1990 р. церкву повернено вірним греко-католицького обряду.

Є тут також дзвіниця, цвинтар, пам’ятник воїнам УПА, пам’ятковий хрест на честь січових стрільців.