|
Широке гніздо між горами — КОСМАЧ. Засіяні на кичерах гуцульські хати — мов розсип цимбалів. Безконечне мереживо з вориння, темні смереки, блакитний контур верхів на горизонті. Первісний поганський триптих: шум потоку, зрідка озиваються дзвіночки на худобі і далеко-далеко собачий гавкіт.
Космач — щось є в тому похмуре і грізне, первісно-патлате. Вовною доверху — як киптар у негоду. По лісах довкола досі не вивелись медведі. Може від цього — Космач? Давніше, за Довбуша, хат було рідше, ліс — густіший. Міцний буковий зруб, могутні двері і одвірки, а за ними — чорне око кріса і широкий усміх бартки. Не бароккової, декоративної: колись була сталінка — з чистої сталі. Прикрасою бартка стала потім. А тоді була зброєю. Тоді було право топірця. Є легенда про велетів, від яких лишився у спадок Писаний Камінь над Ясеновом. Сказано в легенді, що головною вірою їх була — віра в топір. Богом їхнім був — топір.
«На ієрея в Уторопах Іоанна Ступницького напали опришки вночі, стріляли через вікно до хати, а отець Іоанн з хати одного на смерть застрілив перед очима, двох, котрі ся добували, постріляв. Опришки повтікали, лишивши смолу і свічі й бордюги перед окнима» (з «Гуцульської хроніки» Петра Ступницького, XIX ст.). Але давня Гуцульщина цікава якраз не цим — не культом сокири. Подиву гідне інше: в умовах, коли топір був і богом, і правом, коли священик умів краще тримати рушницю, ніж хреста — навіть в цих умовах Гуцульщина не здичавіла, не стала духовною пусткою. Навпаки: зберегла те, що решта України втратила, здивувала світ талановитістю. Якась подиву гідна сила морального самозбереження: гуцульське “любасування” не стало розпустою (як в інших місцях), опришок не став бандитом, — а міг! Деінде так і було. «Атаманы молодцы, дорожные охотники, вольные всяких чинов люди, воры и разбойники! Кто похочет с военным походным атаманом Контратьем Булавиным погулять, по чисту полю красно походить, сладко попить да поесть, на добрых конях поездить, то приезжайте в чорны верхи самарские» (С. М. Соловьев. «История России з древнейших времен», т. 15, ст. 180). Гуцул ніколи не йшов в опришки, щоб “сладко попить да поесть”. Навіть, коли не мав ясної національно-суспільної програми — навіть тоді ставав опришком, щоб набутися.
Набутися — чисто гуцульське. Цього не поясниш. Тут треба не зрозуміти, а відчути. Набутися — це коли людина продирається крізь товщу буднів до чистого екстазу, у країну світла, де починається духовне. Де починається — творчість. «Хотів би таке відумати, що світ не видів».
Були й серед опришків блудні люди типу Булавіна. Та не в них відбилася суть опришківства. Опришками ставали найчастіше індивіди з підсиленим почуттям гідности, перед якими в умовах феодальної деспотії було два шляхи: або стати рабом, або йти до лісу. Часом вони будували церкви. Ні, не йшли ці люди в опришки, щоб “сладко попить да поесть». Не були вони злодіями. Злодії грабували церкви — а ці будували. * * * Унія, опанувавши центри, поволі розповзалась, долаючи опір, по глухих закутках. На Гуцульщині в середині XVIII ст. боротьба між східною церквою і уніатством була ще в розпалі. Втративши центри, українське православ’я будувало твердиню в далеких горах. Бастіоном старої віри стає Скит Манявський. Рік 1735. Чупірчук Іван будує в Космачі церкву. Сам, на власний кошт, без жодного цвяха, сокирою і пилкою. Це був виклик до бою: поруч стояла вже уніатська церква. Там, у Львові й Києві, ішла полемічна війна між Смотрицьким і Потієм. Тут, серед буків, під Магурою і Говерлею, точилася війна далеко не паперова. Тут замість чорнила — проливали кров: тут противника знищували не фігурально, а насправді. Чупірчук був засуджений Станиславським судом і помер у в’язниці. Рік 1740. Олекса Довбуш жертвує велику суму на ново-збудовану церкву. З того часу вона зветься Довбушівською. Рік 1741. Шестеро космачан поїхали до Станиславова трьома парами волів і купили для нової церкви дзвони. Двох засудили на кару смерти, а четверо — на чолі з Ожиняком — мусили йти в опришки. Список жертв на цьому не скінчився: священика, присланого в нову церкву із Скиту Манявського, отруїли. Рік 1773. Церкву пересвятили на уніатську. Але то вже не мало колишнього значення. Центр ваги тоді вже перемістився в іншу площину. Галичина стала провінцією Австрії. Польське панування скінчилося. Уніатство вросло в живе тіло української духовності, зробилося явищем національним. Боротьба з ним перестала бути національною справою — так само як і захист православ’я. Скорше навпаки. Росія на забраних у Польщі українських землях незабаром зробить православ’я знаряддям русифікації. Головне — церкву відстояли. Уніатське переосвячення у цей час вже було формальним. Церква не перестала бути Довбушівською. * * * Прийшов XX вік. Довбуша підняли на п’єдестал. До Космача наїхали художники, мистецтвознавці. Тепер вже не судили за опришківські пістолети — тепер за них платили грубі гроші. Рік 1959. Виконком Космацької сільської ради виносить ухвалу про влаштування музею Довбуша в Довбушівській церкві. Нарешті предки, що платили кров’ю за збереження святинь, дочекалися вдячних нащадків. Прийшов золотий вік… Але диявол має багато облич… Часом він одягає навіть маску діяча культури… Рік 1963. Представники Київської кіностудії імені Довженка позичили іконостас з Довбушівської церкви (який теж зветься Довбушевим) для зйомок фільму «Тіні забутих предків». Космачанам вручили розписку з точним переліком позичених предметів (усього 29) і зобов’язанням повернути іконостас через 5 місяців. Рік 1964. П’ять місяців давно пройшли, і стурбовані космачани почали вимагати позичене. Після довгого крутійства їм відповіли: іконостас передано… до музею українського мистецтва в Києві (?!). Як??? На якій підставі? А розписка? А… звичайна порядність? — Ніхто досі не дав відповіді. Космачани досі не знають, що думати. Вони ж мали справу з людьми культури. І гадали, що кому-кому, а цим людям їхні святині так само дорогі, як їм самим. Звичайно, космачани звикли й до таких, що все місцеве називають “бандеровщиною”. (Казали ж колись деякі “товариші” у Косівському художньому училищі, вздрівши гуцульські речі: «Убрать зту бандеровщину!») Але ж ці були не такі… Ці мали гарні античні борідки і розмовляли без нецензурних слів. Гуцули не повірили, що можна просто так: не віддати. Не вірять і тепер — після того, як написали більше десяти заяв кому тільки можна: в Міністерство культури, в Товариство охорони пам’ятників історії та культури, Московському патріархові, прокуророві, і в комітет кінематографії, обласному уповноваженому у справах церкви. Переписка не дала ніяких результатів, але виявила цікаві факти. Іконостас передали до музею за розпорядженням уповноваженого у справах церкви по Івано-Франківській області Атаманюка! Про етику деяких кінодіячів поговоримо потім. А зараз поцікавимося іншим: яке відношення мав Атаманюк до церкви нєдіючої, до церкви ще кілька років перед тим перетвореної на музей? І ще: чи міг Атаманюк з Івано-Франківська давати розпорядження до Києва? Щось тут не те… Кожний хоч трохи знайомий з чиновницькою логікою скаже, що так не буває… За Атаманюковою спиною мусить стояти хтось солідніший… З Василем Баб’яком, ініціатором заснування Довбушівського музею, розмовляли… Втрьох: заступник голови Косівського райвиконкому, Атаманюк і… представник державної безпеки. Почали в такому ключі: «Яке ви мали право (?) писати?» «Іконостас забрав, ще й церкву заберу». Далі розмова конкретизувалась: «Вас львівські націоналісти підбурюють». «Знаємо ваш Космач. Не тут стояв цілий полк петлюрівців». Не будемо прискіпуватись до Атаманюка. Звідки йому знати, що петлюрівців на Західній Україні ніколи не було? Не ту академію чоловік закінчив… За церковні справи він узявся… після служби в КДБ. Не будемо прискіпуватись до Атаманюка ще й тому, що його нема на світі. Після нього уповноваженим у справах церкви по Івано-Франківській області став Дерев’янко. Він теж служив у безпеці, але трапилась якась там неприємність, і йому доручили церкву… Така вже традиція витворилась в Івано-Франківську: церковні справи очолюють відставні діячі безпеки. Не будемо до них чіплятись… Краще поспівчуваємо: трудно ж займатися церковними справами без теологічної освіти. Та й чи тільки теологічної?… Трохи про Баб’яка. Сидимо в нього в хаті, розмовляємо… фотографії… Ось довоєнна: гуцули з червоним прапором, червоними пов’язками на рукавах. 1939 рік, визволення, народна міліція. Це фото Василь Баб’як соромливо ховає. Незручно якось: був у народній міліції, боровся за радянську владу, а тут потрапив у “націоналісти”. Був активістом, депутатом сільської ради. Був… Тепер не є. Але не шкодує. Не заспокоїться, доки не поверне вкрадений іконостас. Таких не люблять. Люблять тих, хто розуміє “лінію” начальства з півслова. Йому це байдуже. Сміється: «Мене з Василя не знімуть». Показує мені листи від львівських “націоналістів”. Ось автограф історика Грабовецького, автора монографії «Карпатське опришківство»: «Ініціатору створення музею Олекси Довбуша в Космачі, справжньому гуцулу, палкому любителю рідної Гуцульщини». І ще — від патріарха львівських художників — Гебус-Баранецької. Є листи й від київських “націоналістів”. Лавреат Ленінської премії Олесь Гончар, наприклад, пише: «А історія з іконостасом просто обурлива». Дуже показовий список “націоналістів”. Це нова сторінка у фельдфебелівській “націології”. Досі переважав філологічний критерій. “Націоналістом” вважався кожний, кому не байдужа доля української мови. (В містах Східної України “записатися” до “націоналістів” ще простіше: для цього тут досить розмовляти українською мовою) У хаті Василя Баб’яка тема повернулась до мене іншою гранню: “націоналіст” — це кожний, кому не байдужа доля української культури. Дуже симптоматично, що серед “підбурювачів” опинився автор «Собору». Власне, тут маємо справу з класичним “браконьєрством”, так опукло виставленим у «Соборі», з випадком абсолютної духовної глухоти. Ось відповідь Атаманюка на лист космачан: «Ваша заява одержана, розглянута і вважається безпідставною. На обліку історичних пам’ятників по селу Космач не було і немає». Не було і немає… Ну, а сам Космач — унікально обдароване село, рідкісний спалах талановитості? Якась дивовижна концентрація талантів — дивовижна навіть для Гуцульщини, такої щедрої на них! Найкращі писанки — космацькі, найкращі вишивки — космацькі, найкращі киптарі — космацькі, найкращі музики — з Бабинопілля (присілок Космача). А Новаківський? А Смольський? А Мороз? Всі вони теж — Космач. Скількох художників пробудило це село — з того часу, як зробилося Меккою для українських митців? Якщо вже вішати охоронну таблицю, то хіба при в’їзді в село: «Космач. Історична пам’ятка. Охороняється законом». Що Атаманюк? Якось навіть незручно мати стільки претензій до дрібних виконавців. Мабуть, вони ніколи не замислюються над внутрішнім, глибинним сенсом своєї діяльності. Вони просто знають: треба ліквідувати церкву. І все. Чим менше іконостасів в області — тим краще. (Колись на Київщині директор школи казав мені, пишаючись: «А ви знаєте, у нас в районі вже нема жодної церкви»). Правда, власними руками Атаманюк жодної церкви не розвалив. Для цього культуркампфу є ще дрібніші виконавці. За зрізаний хрест платять 25 крб. Все-таки іудине ремесло девальвується… Колись тим, хто згодився різати Христа за гроші, платили 30 монет. Цікаво: з якого бюджету беруть гроші для різунів? Трударі, що створюють бюджет, не зацікавлені в тому, щоб різали хрести. Може, платить з власної кишені той, хто дає в руки ножа? Про це мали б запитати наші депутати з трибуни українського парламенту. Але де взяти таких депутатів? Покищо нема таких. Дуже символічне розташування сил: церкву боронять люди, готові на жертви заради ідеї. Що їх мало — то не дивина. Борців завжди було мало, але саме вони роблять погоду. Атеїзм послуговується покидьками, готовими різати за 25 крб. будь-що і будь-кого. Так, це дійсно боротьба світла з темрявою, як написано в атеїстичних брошурах. Але, де тут світло — і де темнота? Мабуть, Атаманюк таки й справді не дуже замислювався, здійснюючи свій культуркампф. Про його старших товаришів цього вже не скажеш. Васілій Любчик дуже добре знав, що робить, спалюючи бойчукістів, Архипенка, Нарбута і стару українську графіку у Львівському музеї українського мистецтва. Потім згоріли бібліотеки у Києві, Тарту, Самарканді, Ашхабаді. Ні одна — в Росії… Чомусь горять українські, естонські, узбецькі, туркменські надбання… Кажуть, що це випадково. Ну що ж, давайте повіримо. Повіримо, що у Львівському музеї українського мистецтва випадково створили спеціальний відділ “идейно вредного искусства”, куди складали речі, призначені для знищення (своєрідна камера смертників)… Повіримо, що туди випадково потрапила тільки українська класика, що Любчик випадково дістав наказ виготовити списки призначених для знищення речей і що комісія для цієї інквізиції теж впала з неба… А якщо говорити без гумору, то випадковість в “історії Любчика” була тільки одна: лист художника Кривоноса з Парижа. Від’їжджаючи після вибуху світової війни за кордон, дехто з українських художників депонував свої картини на переховання до музею. І от Кривоніс запитав про свої речі… Коли б він жив у Космачі, з ним просто поговорив би Атаманюк. Але він жив у Парижі… І було це вже після XX з’їзду. Довелося розіграти комедію: Любчика засудили на 10 років як… українського буржуазного націоналіста. Через півроку Любчик опинився на волі (тепер займає посаду у Львівському художньому інституті). Нарешті нам відома істина: українське мистецтво нищать… українські націоналісти. Серед знищених експонатів були речі з тризубом. Якісь чудні націоналісти: нищать власний герб… А взагалі “націоналіст” — це західноукраїнська різновидність “вредителя”. За всі безглуздя Сталіна і Хрущова відповідає “вредитель”. Нема хліба — “вредитель”, свині здихають у колгоспі — “вредитель”. На Західній Україні все зло (в т. ч. потоп у Карпатах 1969 р.) походить від “націоналістів”. “Трудящийся” з Донбасу, перетворений у робота кінськими дозами горілки і кінською працею, повірив у “вредителя”. І досі вірить. Але західний українець не настільки перетовчений у ступі декультурації і деморалізації, щоб повірити у “націоналізм” Любчика. Любчика знають широко. Про його подвиги уже склали вірші.
Варто зберегти для потомства також ім’я Літуєвої — колишньої завідувачки Станиславського краєзнавчого музею. Приїхавши в ролі культуртрегера на відсталу Західну Україну, Літуєва мала ясні інструкції в кишені — як і Любчик. У 1953 році вона знищила унікальні речі роботи Бахметюка, Шкрібляків. І тут був складений акт — так само, як у Львові. Ні, на власний розсуд Літуєва цього не зробила б… Так само, як ні один місцевий капрал не наважився б з власної ініціативи влаштувати масовий розстріл кобзарів у 30-ті роки. Літуєва трощила речі з “хрестами”. Взагалі: руйнувати підвалини нації найвигідніше під приводом боротьби з церквою. Церква настільки вросла у культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духовної структури нації. Неможливо уявити традиційні цінності без церкви. Мусимо зрозуміти, нарешті: боротьба з церквою означає боротьбу з культурою. Скільки разів рятувала націю сама церква? Особливо у тих умовах, де зміна віри означала зміну національности. У деяких селах Холмщини українці розмовляли по-польськи. І залишились українцями — доки мали українську віру і церкву. Так само польська родина в українському селі на Житомирщині чи Поділлі сторіччями залишалась польською (навіть не знаючи рідної мови) — доки була католицькою. В умовах Східної Европи церква була єдиною силою незалежною від влади. Візьмімо українське відродження в Галичині — яку мізерну ролю зіграв тут учитель у порівнянні з священиком! Вчитель був державним чиновником і тремтів, щоб його не вигнали із служби. Священик цього страху не знав. Більшість діячів української культури в Галичині вийшли із священицького середовища. «Єгомостя» багато і справедливо критикували, але не слід забувати, що якраз на ньому тримався український рух. Можна сміливо твердити, що муром, об який розбивалася полонізація в Галичині, була українська церква. У подібних випадках між церквою і нацією можна ставити знак рівності — так само як між церквою і духовністю взагалі. Ми часто чуємо, що «церква завжди була на боці експлуататорів». Так часто, що вважаємо ці слова елементарною справою. Але джерела доводять щось зовсім іншого.
Експлуататори, як бачимо, відганяли людей від церкви нагаями. Робили б вони це, коли б церква була дійсно по їх боці? А люди воліли виконувати будь-яку панщину — аби тільки не боронили “до церкви ходити”. Інстинкт підказував людям, що церква в даних умовах — єдиний спосіб духовного самозбереження, єдина можливість не стати робочою худобою. Пан теж розумів, що неможливо зламати людей, зробити їх рабами, доки не вкрадеш у них свято, доки не зруйнуєш традиції, доки не розтопчеш їхнього храму. Не завжди від храму відганяють нагаями… Часом диявол діє хитріше. Підступний чаклун з естонського епосу обіцяв велетневі Калевіпоегу все — тільки віддай одну непотрібну річ: старовинну книгу, приковану в коморі ланцюгами. Наївний силач, що звик напружувати м’язи, а не мозок, згодився. Потім шкодував, але пізно: це був заповіт бога-батька. Наш Іван Довбня теж часто віддає, не думаючи. Класичне шахрайство: оголосити духовне багатство нації “непотрібним забобоном”, “опіюмом народу”. А тоді знайти плебея — Любчика, який за 25 крб. спалить і поріже що завгодно. І тут на допомогу приходить інстинкт самозбереження. Він — головна підвалина Опору. Того Опору, яким тримається і нація, і духовність взагалі. Людину вже “заговорили”, вже переконали, що це “забобони”, але чомусь вона не здається — як ті трударі з роману Гончара. Вони з “колиски” знають, що собор “непотрібний”, вони його не помічають, — але щось їм не дозволяє віддати собор на поталу. Під час масових норманських наїздів, коли вся Ірландія палала пожежами, ірландці перш за все ховали саги. Під час боїв в Ірландії співця-барда ніхто не мав права зачепити мечем, хоч він вогняними співами часом вирішував успіх битви на користь противника. Тими ж правами користувався співець (гегуако) у черкесів. Інстинкт підказував, що носія духу треба берегти. Ніде на Україні цей інстинкт не розвинутий так, як у гуцулів. Може, саме ним зумовлюється гуцульський характер: гордий, недовірливий до чужого, а найперше — незалежний. Гуцульські хати не люблять тулитися докупи. Радше височать темними вежами на кичерах. Треба завше сокотитися (стерегтися). Диявол може одягти будь-яку личину. Диявол хитрий. Треба жити власним розумом і триматися за своє. Гуцул завжди брав нове з великою осторогою і тільки те, що добре припасовувалось до старого. Так поступив і з християнством. День святого Уласія добре припасувався до дня ласиці, День Божого Фоки — до дня вогню. (Вогонь по-румунськи — фок). В цьому й полягає мистецтво самозбереження народу: взяти нове, не зруйнувавши старих надбань. Припасувати нове до віками витворених структур. Інакше духовність буде знову будуватися на уламках — практично від нуля. Дуже майстерно вміють робити це грузини. Наскільки грузинські, наскільки національні у них навіть такі недавні явища як кіно, джаз! Секрет успіху тут у фанатичній прив’язаності до спадщини. Грузини мають пісні із старовинними незрозумілими словами. І все одно їх співають — не розуміючи слів. Гуцульщину знають всі. На схід від Збруча гуцулом називали кожного західного українця. Чому саме — гуцулом? Адже Гуцульщина — невеличкий шматочок на карті України. Чому не бойком, подоляком, поліщуком? — Гуцульщина має найвиразніше на Україні обличчя. Довговікові політичні кордони розбили бойківський та лемківський масиви. Закарпатські бойки втратили почуття своєрідності з галицькими. Те ж саме лемки Пряшівщини: вони не звуть себе лемками. Тільки Гуцульщину кордони не розбили. Живучи віками у трьох державах — Румунії, Польщі, Угорщині — гуцули міцно усвідомлювали свою гуцульську спільноту. Вміння зберігати — у цьому секрет гуцульської самобутності. У Довбушівській церкві є розп’яття, де біля рук Христа зображені місяць і сонце. Те ж саме на гуцульських свічниках: з одного боку християнський Бог, з другого сонце. Гуцул не викинув старого бога заради нового. Обличчя на гуцульських свічниках зовсім не християнські. Своєю язичницькою войовничістю (може навіть краще — кровожерністю) вони нагадують скорше полінезійську дерев’яну скульптуру або маски північноамериканських індійців. Це християнське божество — сила, що розділена ще на Бога і Диявола, божество як сукупність Добра і Зла. Опускання хреста у воду на Водохрищі гуцули вітають потужним ревищем трембіт і рогів, так само, як вітали колись Ярила або Хорса. (Це виняткове у своїй первісній красі видовище тепер побачити неможливо. Святити воду на річці заборонено. Нове досягнення кулютуркампфу!). Високі культурні досягнення можливі тільки при непереривності традицій. Нічого не втратити, усе складати — шар за шаром. Тільки так виростає власна органічна духовність. Її не збудувати за п’ятирічку, як сталінський канал у пустині Кара-Кум. Ті космачани, що з ризиком для життя будували церкву і возили дзвони, добре відчували, що церква — то не просто церква. За церквою стояла нація, духовність — усе те, без чого людина стає робочою худобою. Тоді ж не бракувало хитрих демагогів, які переконували, що “істинна віра” віджила свій вік. Але неписьменний гуцул осягнув, що за догматичними, малозрозумілими дискусіями між унією і православ’ям стоять інші постаті: з одного боку — хижі зуби полонізації, що вже затопила міста, а з другого — захисний Опір українців. Його нащадки теж відчувають, що боротьба за іконостас — це Опір! Опір нівелюючій, дегуманізуючій силі, яка залишає людину без обличчя, яка здирає з людини національну і культурну своєрідність і робить її робочою людиною-одиницею, двигуном у пів кінської сили. Космацька своєрідність вражає навіть на Гуцульщині, де кожне село має власне обличчя. Ні космацьку писанку, ні космацьку вишивку не переплутаєш з іншою. Сили, що загрожували затерти обличчя Космача, зробити його сірим, ширпотребним, існували завжди. Але найбільші випробування перетерпів Космач у XX ст. Спочатку прийшло випробування туристами-естетами і гурманами від мистецтва. Ці загасили не одне самобутнє вогнище в усіх кінцях світу. Услід за ними завжди приходив дух гендлярства, пропадав клімат неповторності, втрачалися якісь невловимі аромати. Майстри почали працювати на замовлення грошовитих цінителів, вироджувались, і все кінчалося ширпотребом. Космач проти того вистояв. Другим іспитом був Сибір. Якось так вийшло, що після війни половина космацького населення опинилася в тайзі. Як воно сталося — розібратися трудно. Ніякі класові премудрості цього пояснити не можуть. По класовій теорії треба виселити багачів, експлуататорів. Але хіба можуть експлуататори складати половину населення? Та ще й у Космачі — гірському селі, де мало хто мав більш як 2 га. землі? Дійсно, з класовим підходом тут не зрозуміти нічого. От коли глянути з національної точки зору, тоді дещо можна зрозуміти.Сталін дуже сердився на українців, що їх так багато. Не можна усіх виселити, як чеченців. Усіх не подужав, але все-таки виселяв. Скільки міг. На захід Сталін послав Літуєву і Любчика, а на схід їхали гуцули — ешелон за ешелоном. Там, за колючими дротами, на “стройках” і “спецпоселеннях”, обдерті з усіх традицій, перемішані із злодіями і бандитами, вони мусили стати такими, як Літуєва. План передбачав, що коли гуцул і повернеться — то культурно спустошеним на культурно спустошену землю, де вже встигли попрацювати Любчик, Літуєва і К°. Асиміляція — це не просто викрадення з народу певної суми людей. Асиміляція є розбиттям традиційних структур — процес далеко не механічний. Скорше, це тонка хемічна реакція, в результаті якої з нації видаляють отой цемент, скріплюючий елемент, завдяки якому вона тримається в купі як нація. Хай від нації залишиться десята частина — але з повноцінною духовністю — це ще не фатально. Із шматочка повноцінної вербової гілочки виросте цілий вербовий гай. Так сталося давніше з вірменами, євреями, а в наші дні — з чеченцями. Їх не тільки виселили, але й спеціально розсіяли по всьому Казахстану — і все ж практично ніхто з чеченців не зрусифікувався. Мордву ніхто не виселяв — і все ж ця нація русифікується майже без опору. Значить, відбулося якесь ушкодження духовного “Я” народу. Значить, на якомусь історичному перехресті Мордва загубила інстинкт Опору. Мабуть, мордвини-патріоти згодилися б на “чеченський варіант” з його чисто аритметичними втратами — але, щоб натомість одержати кам’яну стійкість чеченців. Сталін діяв методою, яку з успіхом застосували ще римляни. Істориків досить дивує блискавичність, з якою римляни романізували покорені народи. Секрет римської методи — в перемішуванні. Галл, єгиптянин і сирієць, зведені до купи, мусили розмовляти латинською мовою. Син іберійки і фракійця, народжений у Сіцілії, ставав римлянином — так само як син білоруски й чуваша, народжений на цілині, стає росіянином. Так само, як німець, українець і казах у цілинному радгоспі мусять розмовляти між собою російською мовою. Є німецьке село в Казахстані, куди районне начальство десять років без успіху намагалось поселити казахів. Всі обурювались “відсталістю” і “расизмом” німців. Усі дивувалися, чому німці не хочуть “дружби народів”. Та й самі німці не усвідомлювали чітко, що ними керувала сила все того ж О п о р у — опору, який не дає нації зникнути. Німці пояснювали свою нехіть на побутовому рівні: казахи “брудні”, “дикі”. Переважно так і буває: підсвідомі, складні мотиви (надто складні, щоб їх можна було вивести на логічну поверхню) усвідомлюються через побутове, зовнішнє, конкретне, через “забобон”. Забобон — теж елемент традиційної структури. “Забобонні” колгоспники-німці не розуміли, але відчували, що коли вони пустять до села казахів, українців — у селі зникне німецькість, німецька атмосфера — те, що становить основу їхнього “Я”. Денаціоналізація неминуче означає також декультурацію — це народ відчуває інстинктом духовного самозбереження, завдяки якому людина не перетворюється на мавпу, потрапляючи в найтяжчі умови. І от космачанин повернувся з Сибіру. Повернувся гуцулом. Пройшовши усі дев’ять кругів пекла, він не став люмпеном без традицій. Він співає ті ж самі співанки, малює ті ж самі писанки, він не забув жодного весільного обряду. Висловлюючись мовою офіційного культуркампфу, великий сталінський план перетворення людини “по селу Космач” не виконаний. Космач виявився надто твердим горішком навіть для сталінських зубів. Приїхавши нарешті додому, гуцул думав, що попрощався з Сибіром назавжди. Але побачити Сибір довелось ще не раз. У Космачі на гуцула чекало явище, що зветься на Заході масовим безробіттям, а на Україні, у зв’язку з відсутністю безробіття — “тимчасовою” нетрудовлаштованістю (чи трудоневлаштованістю — не знаю, як правильніше). Півроку (а то й більше) космачанин проводить на сезонних заробітках, далеко від рідної хати. До яких духовних травм приводить подібна ситуація — видно на прикладі північної, лісової Росії, що стала краєм спустілих сіл, краєм забитих дошками вікон. Писав один з російських поетів: сиджу в хаті, зробленій невимовно талановито, в хаті — шедеври. Але вона вже порожня. Господар її сидить у цей час далеко-далеко, в ресторані, і п’яно кричить: «Лидочка, золотце, коньяку!». Скільки трагізму: шедевр — але… вже останній. Бо навіть, коли господар вернеться, то такої вже не збудує. Він вже прибитий непоправно. У Космачі нема забитих вікон. З Космача їдуть масово — але повертаються. І головне — космачанин повертається гуцулом. Випробування за випробуванням. Диявол одягає все нові маски. Цього разу він явився в образі режисера Параджанова. Так-так, того самого Параджанова: «Тіні забутих предків», міжнародні фестивалі… Якось аж не віриться: Любчик, Атаманюк, представник КДБ і… Параджанов — в одній компанії!? І все-таки в одній. Ікони з Довбушівської церкви, виявляється, у Параджанова. Сліди так майстерно заметені, що люди й досі збиті з пантелику. Всі мали претензії до Атаманюка — адже він розпорядився віддати іконостас до музею. Це правда: іконостас пішов до музею — але по дорозі його обдер Параджанов. Параджанов сховався за спиною Атаманюка — який протиприродний, фантастичний союз! І все-таки він має реальну основу. «Напівосвіта була нещастям старої Росії; вона є нещастям і радянської Росії», — писав Масарик. Напівосвіта — це коли у людини спочатку вкрали традиції, а потім дали освіту. Напівосвіта — це коли культура не виростає органічно з власного коріння, а натовкається в людину поспіхом, за п’ятирічку — за скороченою програмою. Напівосвіта — це коли доросли до того, щоб розуміти цінність космацьких ікон, але не доросли до переконання, що красти ікони з Довбушівської церкви — не можна. Не знаю, чи має рацію Масарик, трактуючи напів-освіту як специфічно російське явище. Може так було колись. Тепер це явище світове. Вірніше — світова хвороба. На Заході вона відома під назвою масової культури. Любчик ще не став історією. Любчик ще викладає у Львівському художньому інституті. А над космацькими верхами вже виростає нова фігура — зловісний привид Чувака. Зовні ця фігура не виглядає зловісною — скорше смішною. Часом навіть дотепною, коли критикує догми. Догми всі критикують охоче — і це зрозуміло в нашій дійсності — але за цією приємною роботою якось не помітили, що головною небезпекою стала вже людина без жодної догми, людина, яка не вірить ні в що. Прийшов нігілізм — продукт масової культури. Він змітає всяку самобутність на своєму шляху і на всьому ставить штамп безликості. Один москвич, який гонорово називає себе чуваком, так розшифрував мені це слово: «человек, усвоивший высшую американскую культуру». Скорочено — чувак. Курйоз, але дуже символічний. Америка — це хаотично перемішані уламки всіх культур. Америка — це декультурація всіх елементів, які потрапляють до цього котла. Росія, така несхожа з Америкою в усьому іншому, саме тут подає їй руку. Росія — теж еклектика. Вище цитований Масарик казав, що історія Росії після Петра І — це методичне руйнування органічно російської культури насильно внесеними західними впливами. Як в Америці, так і в Росії людина без коріння не тільки не вважається неповноцінною, а навпаки: хизується своєю без-традиційністю, “широтою поглядів”. Людину, прив’язану до певних традицій, і тут і там мають за “відсталу”. Чим швидше американізується італієць — емігрант в Америці (тобто забув рідну мову і втратив італійські традиції) — тим більше він має шанси бути зарахованим до “повноцінних”. Так само в Росії: хочеш довести, що ти “прогресивний” — негайно забувай своє походження і будь “общечеловеком”. (На практиці це означає — росіянином). Як цілий світ відбивається в краплі води, так в історії з Довбушівським іконостасом відбилися всі українські лиха. Власне, не стільки в історії, скільки навколо історії. Коли б справа торкалася одного Параджанова, не варто було б писати статтю. Можна було б обмежитися ще однією заявою. Взятися за перо мене змусила тупа байдужість, з якою українська інтелігенція реагує на дії Параджанова. Найпопулярніша така логіка: «Ну, вкрав, це ясно. Це погано. Але зачіпати, мабуть, не варто. Все ж таки Параджанов». Тут — коріння української трагедії. Національна спадщина ще не стала для нашого інтелігента коштовністю, дорожчою від будь-яких талантів чи заслуг Параджанова — хай будуть вони які завгодно великі. Про заслуги Параджанова є різні думки. Дехто вважає, що «Тіні забутих предків» — це досягнення Якутовича (фільм одержав премію в Уругваї за колір), Ільєнка і Скорика. Дехто вважає, що місця, де видно почерк Параджанова — якраз найслабші у фільмі. Що Параджанов — не режисер «Тіней», а скорше здібний імпресаріо, досвідчений продюсер, який вдало зібрав необхідних для фільму людей. Але — повторюю — справа не в тім. Чи дозволили б вірмени режисеру-українцеві (найгеніальнішому!) вкрасти ікони з Ечміядзіну або Татевського монастиря? Чи стали б вони ганебно мовчати з огляду на його заслуги? Над Вірменією вже не висить дамоклів меч русифікації. Це вже позаду. Вірменія не тільки формально, але й фактично вірменська. Українці пояснюють це так: «Маленька нація… їм дозволяють…» Це — аргумент слабих! Ніхто нікому не дозволяє. Усе треба взяти. Мордва — теж маленька нація. І що з того? Причина — не тут. Причина вірменських успіхів у тому, як вони відносяться до своєї спадщини. І в нас підуть справи “по-вірменськи” — але тільки тоді, коли ми перестанемо бути байдужими спостерігачами при руйнуванні наших бастіонів українського Опору, як Космач. А покищо Україна служить полігоном, де експериментують люди типу Параджанова, Солнцевої — люди не обов’язково безталанні, але талант їх пропадає марно, бо вони ніколи не відчують Україну. Ікона з Довбушівської церкви буде для них завжди цінним експонатом і ніколи реліквією. На українському пустирі пасуться всі… В Рівенській обласній філії художнього фонду з 20-ти художників лише один — українець. Решту “позичили” — Омськ, Томськ, Хабаровськ… Вірмени просто не пустили б їх до залі за сімома замками, де творяться національні таїнства. Ні, не тому, що вони “ужасные националисты”, як галасують московські заробітчани, яким не вдалося попастись на вірменських харчах — а тому, що вірменську культуру повинні творити вірмени. Інакше обличчя Вірменії загубить виразність. Вірмени це добре розуміють. Українці ще мусять дійти до цього розуміння. Хижак-збирач існував завжди. Але в епоху масової культури він став масовим. З’явився навіть спеціальний термін: “колекціонер-браконьєр”. Власне про Параджанова не можна було не згадати хоча б тому, що він класичний колекціонер-браконьєр. Параджанов крав скрізь… Позичав у хаті на “дві години” старовинну річ — і зникав. Слово “Параджанов” стало на Гуцульщині синонімом злодій. («Ви з Києва? Скажіть Параджанову, аби віддав мені тобівку»). Браконьєр виробив навіть “теорію”: по далеких закутках, мовляв, цінні речі все одно пропадають, а ми їх рятуємо. Але це трохи не так. Браконьєр тільки примазується до подвижників типу Івана Гончара, які дійсно рятують цінну спадщину від забуття й зруйнування. Браконьєр не любить трудити себе, збираючи по крупинці. Він охочий поживитись там, де вже зібрано. Знав же Параджанов, що Довбушівську церкву хочуть перетворити на музей. Мабуть сподівалися космачани, що гість із Києва допоможе своїм авторитетом зрушити з місця цю справу. І Параджанов зрушив: украв головний експонат. Він крав не тільки з майбутнього, ще невлаштованого музею. Не вийшов Параджанов з порожніми руками і з музею діючого, збираного десятки років, відомого далеко за межами України — від художниці Сагайдачної у Косові. Там красти було ще легше, ніж у Довбушівській церкві. У старенької напівсліпої жінки міг красти кожний. Тільки не в кожного здійнялася рука… Параджанов — рекордсмен. А скільки у нього молодших братів? Василь Баб’як скаржиться: «Вже трудно знайти у Космачі опришківського пістолета». Порозтягали… І ніхто не запитає себе: а чи буде Космач Космачем, коли у нього все забрати? Чи не зникне Космач як мистецьке явище? Чи зможе рости ця дивна квітка, коли забрати повітря, яким вона дихає? З Космача треба брати — писанки, вишивання, ліжники. Все те, що продукується тепер. Але чи треба забирати до Києва Довбушівський іконостас XVIII ст. — навіть цілий, не обдертий Параджановим? Тут діє класична логіка бюрократичної централізації: усе справжнє мусить бути в центрі. Периферія мусить задовільнятися недоїдками. Проте адміністративне поняття центру далеко не бігається з культурним. Хіба можна з мистецької точки зору назвати провінцією Космач, Яворів, Опішню? Саме вони — культурні центри України, джерела, без яких задихнулося б українське мистецтво. Найсправжніша, глибинна Україна — там. Саме там може відчути київський чи львівський митець, що таке Україна. Самопізнання нації без таких центрів — неможливе. І коли вже шукати святих місць для українця — то в Космачі, а не в Єрусалимі. Крадіжка у святих місцях завжди каралась дуже суворо. Українці ж покищо дозволяють чужинцям безкарно розтягати національні реліквії із своєї Мекки. Та й самі не від того… До краю ограблений, зматеріалізований і спустошений, занурений у стан публічного напівсну, українець наших днів не реагує на удари — часом дуже дошкульні. Апатія, з якою українська інтелігенція зустріла пограбування Довбушівської церкви, чудово це довела. Навіть у народів, доля яких склалася щасливіше, ніж наша, небагато є таких незабруднених джерел, бастіонів з таким могутнім інстинктом Опору, як Космач. Їх пильно бережуть — бо то і скарбниця, і школа водночас. Сучасною Україною можна проїхати великі простори, де найдревнішою архітектурною пам’яткою є чайна 1948 року народження, обляпана з усіх боків сірим цементом — класичний сталінський ренесанс. Дехристиянізація, колективізація, індустріалізація, масове переселення з села до міста — усе це було небаченим в історії України розбиттям традиційних структур, катастрофічні наслідки якого виявились ще далеко не повністю. Але вже й зараз видно, що може зродити хворий, пошматований організм.
Це — стихійна творчість. А є ще й організована — т. зв. “самодіяльність”. Останніми часами взялися за створєння (!) нових традицій. Посипались словосполучення, одне одного безглуздіші: будинок Щастя, свято Трудової Весни. Створювати традиції так само безглуздо, як робити культурну революцію. “Культура” і “революція” — поняття несумісні, протилежні. Культура передбачає багатовікове визрівання чогось — процес, який прискорити неможливо. Усяке революційне втручання тут є руйнівним. Традицій не створюють. Традиції створюються самі протягом віків. Можна зігнати людей до клубу і проголосити якесь ідіотичне Свято Свинарів чи Доярів замість Великодня — але ж воно не буде святом. Будуть ще одні колгоспні збори і ще одна пиятика після них. Для свята бракуватиме духовного змісту, атмосфери — а вона настоюється не один рік. Атмосферу Різдва, Великодня в українському селі скалічили і скаламутили. Вже й забулося, що воно таке — Різдво…
Тепер хочуть заткнути вакуум ширпотребом:
Дійсно — коров’ячий фольклор. Ця коров’ячність пре звідусіль — досить глянути на опудала, коли виступають дівчата в “українських” костюмах на “самодіяльній” сцені або почути “манеру” їх співу. Треба поїздити по цій пустині, щоб зрозуміти цінність такої незруйнованої структури, як Космач, при сучасній українській безструктурності! Треба побачити ці свята, зведені (чи то весілля, чи день народження) до однакової пиятики, щоб зрозуміти, який це скарб — гуцульське весілля — де збирається вся традиційна обрядовість. В сучасній українській безликості “фольклор” змінюється після кожної газетної постанови: херсонська самодіяльність співає ту ж саму пісню, що й чернігівська — а ми байдуже спостерігаємо руйнування Космача, села з власним обличчям, може найвиразнішим, найсамобутнішим на Україні. Любчик ще живий. У 1968 р. у Жидачеві Львівської області при будівництві автостанції скинули з висоти 8 м. дерев’яне розп’яття XV ст., найстаріше на Україні. Кожного року на весняних ярмарках у Косові банди так званих “активістів” б’ють писанки (про це писала «Комсомольская правда»). Вони доторощують ночами за 25 крб. останні хрести на роздоріжжях Галичини — і Хрести Волі, поставлені на честь скасування панщини. У листопаді 1969 р. троє невідомих у міліцейській одежі зайшли до Успенської церкви у Львові, винесли стародруки у двір і спалили. Знову спалили… І знову — українські цінності. Хто спалив? — Про це дізнатися годі. Акти про спалення замкнув до сейфу голова львівської обласної філії Товариства охорони пам’ятників історії та культури Кудін. Їх не змогли побачити навіть працівники Товариства. Дивне Товариство… Щось неясно, кого воно захищає: історичні пам’ятки від паліїв, чи паліїв від гніву громадськості? І взагалі: чи не формуються керівні кадри Товариства за тим самим принципом, що й уповноважені у справах церкви в Івано-Франківську? Складається враження, що вони виявляють цікавість не стільки до пам’яток культури, скільки до людей, які цікавляться пам’ятками культури. Списки пам’яток складати не поспішають, але списки людей, які ними цікавляться, складені давно… На рахунку Товариства — великі суми, проте на реставрацію і збереження старовини витрачається мізерія. Так, Любчик і Літуєва ще живі, а над космацькими верхами вирисовується вже нова тінь — привид масової культури. Насувається безликість. Пісня по радіо — одна на всі континенти. Мода — одна в Японії і в Бразілії. Треба завжди сокотитися. Бо диявол хитрий. Одягає все нові маски… Треба завжди бути готовим до Опору і не вірити в позолочені цяцьки. Гуцул не вірить в Бога, диференційованого на Добро і Зло. У живому житті вони обоє сплетені у нерозривний клубок. Масова освіта, масова медицина — це добре. Але разом з ними прийшла масова культура. Замість раю, обіцяного утопістами, прийшла декультурація, відчуження, дегуманізація, втрата коріння. Є англійський банк — але немає англійського фольклору. В людині гіпертрофічно розвивається технічна Функція за рахунок духовної — і це чомусь іменують прогресом. Ніколи не була ще такою нагальною потреба вивчити і мобілізувати досвід Опору, взяти на озброєння те, що вже не раз рятувало націю від втрати власного обличчя. Кожний народ мусить знайти цей засіб у власній спадщині і виробити власну вакцину проти цьог лиха. Українці мусять шукати в Космачі. * * * Космачани писали скрізь. На Україні їм не допоміг ніхто — на Україні, яка хвалиться, що має 100 тися наукових працівників і більше, ніж Англія, студентів душу населення. Ну що ж, в такому випадку космачани мають право апелювати до світової громадськости. Є ще ООН, ЮНЕСКО. Космач — це культурна цінність не лише українського, але й світового масштабу. Космацька писанка давно здобула визнання у всьому світі. На 11-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО українська делегація, підтримавши «Основний проект взаємного визнання цінностей», заявила — «Україна, як інші соціалістичні держави, має великий досвід в організації та розвитку освіти, науки й культури і охоче поділилася б цим досвідом». Не можна сказати, що це брехня. Це не брехня. Але це й неправда. Це напівправда — продукт напівосвіти. Нехай українська делегація поділиться в ЮНЕСКО досвідом напівосвіти — освіти на зруйнованих традиціях. Нехай розкаже, що фольклор на Україні зберігся тільки там, куди не добився атеїстичний культуркампф. Нехай розкаже про найстаріше на Україні розп’яття, скинуте з висоти 8 м., про художників, які палять картини, режисерів, які обкрадають музеї і про українського інтелігента, якого це не обходить. І нехай розкаже нарешті про любчиків — тих, що палили музеї за Сталіна і тих, що спалили тепер стародруки в Успенській церкві. Широка чаша між горами, а в ній Космач — таке неподібне на інші села. Побачивши і почувши людей, я зрозумів: Космач завжди буде неподібним, заки матиме власне обличчя. Цих людей ніколи не розкладуть матеріалізмом. Матеріальне ніколи не було для них головним — ні тоді, як будували хату, ні тоді, як ішли в опришки, ні тепер, коли йдуть на сезонні заробітки в далекі краї. Люди в цих горах мають дивовижну здатність одухотворяти все навколо себе. Мізерні заробітки, вічні блукання по сезонних роботах — здавалося б, від такого життя можна навіки забути про Довбушівську церкву. В Космачі про неї говорять усі. Вперше я почув про викрадений іконостас в автобусі Коломия-Космач, а потім — у кожній хаті. «Осиротили нас!». Є мільйони людей з вищою освітою, які все знають, але нічого не мають — нічого святого. Чи треба доводити, яким духовним капіталом на цьому холодному згарищі є космачани, що почувають себе сиротою без Довбушівського іконостасу? Мізерні заробітки — але ніхто не радіє, що серед села виросла вежа нафтошукачів. Усі молять Бога, щоб нафту не знайшли. Ні, Космач не купиш матеріалізмом. Тут не продадуть первородство за сочевичну юшку. Ми забороняємо їздити мотоциклом по заповіднику, щоб не порушити атмосферу, необхідну для нормального існування якихось там рідкісних птахів. У заповіднику невільно нічого змінювати. Коли ж ми зрозуміємо нарешті, що Космач — теж заповідник, тільки в тисячу разів дорогоцінніший? Що в Космачі теж можна змінювати лише так, щоб не зруйнувати неповторну атмосферу, в якій виросло космацьке мистецтво? Добути в Космачі жалюгідні кілька тонн нафти ціною зруйнування такого явища, як космацька писанка? І чи взагалі є допустимими розмови про будь-яку індустрію в таких унікальних місцях, як Космач, Яворів, Брустури? Нафтова вежа вже стирчить, хоч її в Космачі ніхто не хоче. Художньої артілі, яку космачани вимагають давно, нема досі. Та й взагалі нічого нема. Космацькі вишивальниці тратять більше зусиль на покупки ниток, ніж на вишивання. Артіль обіцяють на 1972 р. — ні, не будівлю, а… технічну документацію… Чому її треба виготовляти аж три роки (обіцяли у 1969 р.) — ніхто не знає. Можна подумати, що це проект американського космічного корабля, який має летіти на Сатурн. Любчики встигли зробити багато. З речей, зібраних для Довбушівського музею, лишилися рештки. Ухвала сільської ради про відкриття музею знищена. Космачанам не допомагає ніхто, крім кількох ентузіастів. Але космачани — не збайдужіли і не здалися. Усі готові без будь-якої оплати ремонтувати церкву — аби ж дали матеріал. На це, кажуть, нема коштів. Правда, є Товариство охорони пам’ятників історії та культури і великі суми на його рахунку, але й там, видно, сидить Атаманюк… І вважає, що культурних цінностей “по селу Космач” — “не було і немає”. Усі готові знову віддати свої родинні реліквії для Довбушівського музею — аби ж була гарантія, що вони знову не зникнуть. І всі готові знову й знову вимагати вкрадений іконостас, не зважаючи на залякування “націоналізмом”. Рік 1969. Плаєм спускається в долину весілля медовий дзвін колокільців, коні, обвішані мідними шелестами, невимовно буйне гільце попереду, на першому коні — таке буйне, що за ним не видно їздця: далі князь у первісно білій одежі, з барткою у руці. Гільце… Дерево життя… Символ невмирущості. Його тримає перед собою немолодий чоловік. А справді: це символ його невмирущості. Він об’їхав півсвіту, бачив пекло за полярним колом — та не загубив власного обличчя, не став ч у в а к о м, повернувся космачанином. І от він знов тримає в руках гільце — таке ж, як тримали його предки за Довбуша. Він не випустив з рук своє Дерево Життя. Це — КОСМАЧ. Я повернувся ще раз у ці гори — набиратися сил, вчитись Опору, пізнавати себе, шукати відповіді на питання «Хто єси?» Тільки ж мусимо зробити все, щоб було куди повертатися, щоб жив Космач — бастіон українського Опору. Січень, 1970 р. Р. S. — Не минуло й двох місяців після написання статті, а проблеми, викладені в ній, вже обросли новинами. Звільнений “за скороченням штатів” (без погодження з профкомом) працівник Львівського обласного відділення Товариства охорони пам’ятників історії та культури Павло Чемерис, який надто часто нагадував Кудіну, що Товариство охорони пам’ятників мусить все-таки дбати про охорону пам’ятників. Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано близько 30-ти жителів села Космач по 50 крб. кожний за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько 100 чоловік (у сільраді і в районі). Священик космацької церкви о. Романюк усунений на місяць від виконання обов’язків. Так постановив… уповноважений в справах Церкви по Івано-Франківській області. Що ж то за феномен, врешті-решт — ота т. зв. російська православна церква, де священика усуває від виконання обов’язків не єпіскоп і не митрополит, а… представник держави — тієї самої держави, яка, згідно з конституцією, відділила церкву і не втручається в її внутрішні справи? За що ж покарали о. Романюка? За те, що закликав на проповідях носити гуцульську одежу, не продавати старих речей збирачам типу Параджанова і взагалі берегти гуцульські традиції. «А що ж в цьому поганого: дбати про гуцульські традиції?» — запитав о. Романюк. «Это пахнет национализмом», — відповів уповноважений у справах церкви. Все українське пахне націоналізмом… Культуркампф триває… Березень, 1970 р. Прислав: Геннадій Мельник |
