Загальна характеристика гуцульських говірок

Гуцульські говірки називають ще східнокарпатськими: разом з буковинськими, середньозакарпатськими, бойківськими і лемківськими вони належать до карпатської групи говорів, що входить до південно-західного наріччя української мови.

Гуцульські говірки поширені у південно-західних районах Івано-Франківської обл., гірських (Вижницькому і Путильському) районах Чернівецької обл. і в Рахівському р-ні на сході Закарпатської області. На сході і північному сході гуцульські говірки межують з покутсько-буковинськими, на північному заході — з бойківськими, на заході — із середньозакарпатськими говірками. На півдні вони межують з румунською мовою, вклинюючись на Сучавщині в територію Румунії. Найбільше споріднені гуцульські говірки з покутсько-буковинськими та бойківськими.

Здавна дослідники цікавилися межами гуцульських говірок, але визначали їх по-різному, зокрема стосовно північно-східної межі, яка є найбільш невиразною. На підставі попередніх досліджень (праць Б. Кобилянського, Я. Янова, С. Грабця, Ф. Жилка і, зокрема, матеріалів Атласу української мови, т. 2) зафіксовано, що гуцульські говірки відокремлюються від інших говорів південно-західного наріччя смугою ліній-ізоглос дуже подібної конфігурації з чітким виділенням ядра цих говірок у верхів’ях рік Прута, Черемоша, Путили. Розмежувальна смуга між гуцульськими і закарпатськими говірками проходить на схід від ріки Шопурки, між гуцульськими і бойківськими — приблизно по р. Бистриці Надвірнянській, охоплюючи с. Пасічну і селище Делятин, далі проходить на південний схід поза Косовом, Вижницею і далі на південь у межах Румунії (Сучавська обл.).

Походження гуцульських говірок і причини виникнення їх меж досі остаточно не вивчені, так само чекає ґрунтовного дослідження й історія заселення Гуцульщини. Документальні джерела про історію цього краю сягають в основному XIV–XV ст. і майже відсутні за періоду Київської Русі (IX–XI ст.) і Галицько-Волинського князівства (XII–XIII ст.). На основі відомих документів постає картина поетапного заселення Гуцульщини. Як писав відомий український історик Іван Крип’якевич, перші поселенці «опанували наперед родючу низовину над Прутом, а звідси посувалися поволі долинами рік Бистриці, Черемошу й інших у глибину гір». Прослідки різних напрямів і різного часу заселення території Гуцульщини помітні і в сучасному членуванні її мовного ландшафту, і в специфічних особливостях окремих діалектних рис, характерних для тієї чи іншої частини Гуцульщини. У літературі зустрічаємо поняття: Галицька, Закарпатська і Буковинська Гуцульщина або ж галицька чи івано-франківська, закарпатська і буковинська чи чернівецька частини Гуцульщини. Крім цього, протягом сторіч частини Гуцульщини входили до складу різних держав, відповідно до того, куди належали Галичина, Буковина і Закарпаття. Незважаючи на ці обставини, всі частини Гуцульщини завжди єднала спільна матеріальна і духовна культура, спільний побут, звичаї, традиції, спільний говір, що виразно відрізняє Гуцульщину від сусідніх етнографічно-мовних регіонів, про що свідчать результати комплексного дослідження цієї території.

Відзначимо, однак, що територія гуцульських говірок при більшості загальногуцульських рис не однорідна. Можна говорити про двочленний поділ цієї території (на східну і західну частини), в інших випадках — про тричленний поділ ареалу гуцульських говірок з виразним виділенням ядра кожної з цих частин у межах Івано-Франківської, Чернівецької (Путильський і Вижницький р-ни) і Закарпатської (Рахівський р-н) областей. Дослідники здавна звернули увагу на поділ Гуцульщини на східну і західну частини, враховуючи в першу чергу різну кількість у них іншомовних запозичень: переважання запозичень з румунської мови у східній частині Гуцульщини, а з угорської — у західній частині.

Деякі дослідники на цій підставі робили хибні припущення про неслов’янське походження гуцулів (наприклад, Іван Вагилевич у свій час висунув саме таку теорію, яка, однак, не була підтримана іншими ученими; польський учений Ян Янів в одній із своїх праць висловив припущення про арумунське походження предків сучасних гуцулів; румунський історик Н. Йорга висунув гіпотезу ніби-то гуцули є зукраїнізованими румунами та ін.). Ці думки в світлі нових свідчень та комплексного підходу до висвітлення гуцульської проблематики виявилися науково необгрунтованими.

Більшість дослідників поділяє думку, що територія сучасної Гуцульщини здавна була заселена слов’янами, що гуцульські говірки генетично і практично протягом віків є говірками української мови з іншомовними нашаруваннями, серед яких в силу різних обставин у певних лексико-тематичних групах найпомітнішими є румунські.

Що ж до сучасного членування гуцульських говірок, то воно зумовлене різними чинниками: складними, досі до кінця не з’ясованими причинами їх формування, різним часом і різними напрямами заселення Гуцульщини, природним бар’єром у вигляді Карпатського хребта, близьким сусідством інших мов, зокрема неслов’янських та ін.

Характерні особливості гуцульських говірок виявляються на різних мовних рівнях:

• фонетичному (обнижена артикуляція фонеми е в наголошеній позиції — кле^ан “клен”; ширша, дещо обнижена артикуляція фонеми и, що реалізується у звукові, наближеному до е — се^ин “син”, же́^ито “жито”; зміна а, рідше давнього йа після м’яких приголосних в ’е, ’и, ’і — бойе́тси, йе́вір, ш’інува́ти; вимова префікса ви- як ві- — ві́пити “випити”; відсутність вставного ль після губних — ро́бйу “роблю” (але робле́ний), збереження давньої м’якості р риба́рь, верьх і напівм’якості л — молоко́, ствердіння кінцевих -сь, -зь — цес, кріз і ць, сь у суфіксах — молоди́ца, хло́пскій; перехід м’яких приголосних ть, дь у кь, гь — к’е́шко “тяжко”, г’і́ука “дівка”; відсутність подовжених приголосних — з’і́л’е “зілля”, вимова груп приголосних: до хв як ф — фіст; дн як нн — блу́нний “блудний”; бн як мн — срі́мний “срібний”; тль, дль як кль, ґль — ве́ртл’уг - ве́ркл’уг та ін.);
• морфологічному (наприклад, закінчення -оу, -еу в орудному відм. одн. іменників жіночого роду — це́р’квоу, земле́у; збереження залишків форм двоїни — дві нозі́, дві йе́блуц’і; творення вищого ступеня прикметників за допомогою частки май — ма́й крашчий; наявність енклітичних форм займенників — ми, ти, си “мені, тобі, собі”; мні, мйи, нйи “мене”; си “себе”; дієслівні форми типу бере́т, несе́т; форми 3-ої ос. одн. і мн. дієслів другої дієвідміни з опущеним кінцевим -т, вони но́с’и^е, сид’е́; форми умовного способу дієслів з часткою бих — ходи́у бих; минулого часу дієслів типу ходи́усме, -сте; майбутнього часу типу му ходити, рідше — буду ходи́ти; афікс -ся (з варіантами -си, -с’и, -сі) може стояти як у пре-, так і в постпозиції.

У гуцульських говірках поширені усічені кличні форми імен з пропущеним післянаголошеним складом — Ю! “Юрку!”, Пара́! “Параско!” та ін.

Наведені фонетичні та морфологічні особливості гуцульських говірок сьогодні уже не є загальнопоширеними і по-різному виявляються у мовленні представників різних поколінь. Нерідко вони співіснують з літературно-нормативними структурами і формами, що є результатом взаємодії літературної і діалектної мови, властивої усім українським діалектам, так само, як і діалектам інших мов світу. Щоправда, у гуцульському говорі ці процеси проходять значно повільніше, ніж на інших діалектних територіях.

Багатство гуцульської лексики і словотвору відбиті у пропонованому словнику настільки, наскільки це дозволяє зробити тип короткого словника. Про найхарактерніші морфологічні особливості можна судити з наведених граматичних форм і поданих у Словнику граматичних і стилістичних ремарок. На жаль, обмежена кількість прикладів-ілюстрацій дає уяву тільки про деякі синтаксичні риси гуцульських говірок.

Значно грунтовніше ці особливості зможуть відбити діалектні тексти з Гуцульщини, які складуть другий випуск із серійної праці «Гуцульські говірки». Адже Короткий словник гуцульських говірок це тільки перша ластівка із запланованої серії видань, які повинні відтворити не лише мовний образ гуцульських говірок, але й представити особливості світосприймання і багатство духовного світу їх носіїв.