Максимець

Довбуш мав вітчима. Той посилав його худобу пасти. Якось пас Довбуш в ущелині худобу, і там з’явився дідусь.

— Іди, — каже, — до он тої криниці, помийся.

Довбуш так зробив. Дід тоді каже:

— Синку, будеш межи сильними сильний, ніхто тебе не знищить, лиш аби ти ніколи жінці правди не казав.

Довбуш сказав правду Дзвінці і загинув. Кажуть, що Довбушеву голову показували тут, але в це ніхто не вірить, бо то показували голову з когось іншого, а голову Довбуша Потоцький узяв собі. Правда, опришок, аби його не пізнав ніхто, розсікав собі обличчя. Коли Довбуша вбили, розбіглися опришки, й один забіг до нашого села, зайшов у Грепелів двір. Грепелів у той час був лісом-пралісом. Зайшов опришок під гору, вибрав безпечне місце, і зробив собі печеру. Сидів там рік чи два. Коло себе не мав нічого, лишень топір, ніж, зброю. Полював, м’ясо пік на вогні і живився. І так собі думав-думав, що самітний не буде жити, і пішов попри Бухтівець на Старуню. Прийшов у Старуню і городами сунувся по хат. Він хоче увійти до крайньої хати, а то дівчина виходить з водоніскою до криниці. Як вона схилилася, він підсунувся легенько і її — чап! Вона побачила, що чоловік — як ведмідь, але той чяпнув її за писок і сказав:

— Тихо! Бо тя задушу! — бере її під пахву та й городами у ліс.

Так її ніс, ніс, а вона питає:

— Куди мене несеш?

— Я тебе беру за жінку!

Далі взяв за руку, та й вів так, як дитину. Завів у гори, в печеру. Цей опришок називався Максимом. І донині є присілок Максимець і рід Максимчуків. У Грепелевім зворі жив він із жінкою коло двох років. У рік вона народила сина. Максим усе приносив, годував їх, а одежу і взуття робив зі шкіри. Коли дитині вже було два роки, сказав:

— Час, жінко, піти до твоїх батьків. — вона з радості заплакала.

— Печи м’яса в дорогу.

Налагодила дещо, опришок печеру маскує і каже:

— Сьогодні вибираємося до твоїх родичів.

Дитину бере на ліву руку, а жінці каже сідати на праву і триматися за шию. Узяв їх, як галушки, поніс.

— Я, — каже, — до них піду ніччю.

А вона говорить:

— Куди ти знаєш іти, як у таких печерах живеш?

— Я все знаю і пам’ятаю, коби ти так пам’ятала.

Ну і прийшов до її родичів. А родичі чекали рік-два — нема дівки. Гадали, що втопилася. Вже забувають. Він жінку з дитиною лишив у городі, а сам іде до хати. Таке страшидло суне! Подав руку, обняв господаря і господиню й каже:

— Я вам зять. Я — Довбушів опришок, що вкрав вашу доньку.

Закликав її з дитиною. Всі тішилися, а він говорив:

— Я хочу заселити ту частину гір. Колись, може, люди будуть жити, то аби пани не мали там права.

Так і було. Виникло село Максимець, і люди в ньому панщини не знали.

На замітку  — Синку, будеш межи сильними сильний, ніхто тебе не знищить, лиш аби ти ніколи жінці правди не казав…
Косів, Гуцульщина та Карпати
Бібліотека
KosivArtБібліотекаЛегенди ‹ Максимець
ENG УКР
 
 
© 2004—2024 KosivArt