Спадщина Євгена Сагайдачного

До 120-річчя від дня народження (22.04.1886 — 21.08.1961)

Євген Якович Сагайдачний волею долі був закинутий в гуцульське містечко Косів, яке захопило уяву і прагнення Великої Людини, спонукало до глибинного проникнення філософією духу горян, їх непересічними здібностями та надбаннями.

З 1947 року Євген Якович разом із дружиною Зоєю Антонівною вивчали цей регіон, зібрали чимало творів народного мистецтва, на базі яких згодом народився і виріс Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Окрім збиральницько-пошукової праці, Євген Сагайдачний зумів навчити багатьох своїх вихованців любити і поціновувати свій барвистий край. Педагогічна праця професора в стінах Косівського училища прикладного мистецтва (тепер інститут) принесла свої плоди через десятиріччя.

Це були не просто збирачі (колекціонери чи міняйли), яких тепер розвелося без ліку. Вони були хранителями, мабуть, головними хранителями гуцульського народного мистецтва. Євген Якович речі не вимінював, не виманював за півдарма, а купував на свою трудову копійку, бо знав їхню справжню ціну.

Збиранню творів гуцульського народного мистецтва Є. Я. Сагайдачний присвятив п’ятнадцять років свого життя. До кожної речі, бодай і найменшої, прив’язувався, як до живої істоти: міг напам’ять її намалювати, а вже потім розповідати про неї цілі години. Цінним та цікавим для Сагайдачних став Косівський ярмарок, який був живим музеєм, тут художник міг робити зарисовки одягу гуцулів, їх предметів ужитку тощо. Саме барвистий Косівський ярмарок став для нього пізнанням етносу цього краю.

Зоя Антонівна була ерудована, займалася біологічними науками, вивчала природу, ботаніку Покутсько-Буковинських Карпат. Вона підтримувала дружні відносини з лісництвами регіону, допомагала їм у класифікації комах, рослин.

Будучи художником-етнографом за покликанням та глибоко оцінюючи значимість заповідного гуцульського краю в цілому, Є. Я. Сагайдачний зобов’язав дружину займатися зарисовками народного традиційного одягу на прикладі знаменитої Олени Кульчицької. Зоя Антонівна Сагайдачна, прислухавшись до настанови чоловіка, гідно продовжила розпочату О. Кульчицькою працю. Захоплена цікавою творчою роботою, З. А. Сагайдачна виконала понад сто багатоманітних зарисовок кептарів з кількох сіл Гуцульщини, які вирізняються своєю барвою, рисунком та композицією. Зараз ці роботи зберігаються у запасниках Косівського музею народного мистецтва та побуту. Євген Сагайдачний разом з дружиною відвідав дуже багато гірських сіл, зібрав чимало старовинних гуцульських речей, цінного фольклорного матеріалу для колекції музею.

Сагайдачний завжди тяжів до народної творчості, але на Гуцульщині його вразила не стільки її самобутність, скільки велика художньо-естетична цінність предметів побуту цих людей, їхня оригінальна витонченість.

Сагайдачні захопилися збиранням праць народних умільців. «Що можна було, ми купували. Євген Якович радів кожній придбаній речі, а якщо чогось не можна було купити, він зарисовував...».

Судячи зі споминів дружини, Євген Якович комплексно виконував збір етнографічного матеріалу; якщо не було змоги придбати старожитню річ, він її фіксував фарбами власного приготування на папері. Так чи інакше, майже кожний предмет, знайдений художником-етнографом, був у полі наукового обстеження.

Подружжя Сагайдачних за кілька років перебування на Гуцульщині зібрало унікальну колекцію виробів народних ремесел та старожитностей.

Не всякий музей, не кажучи про приватні колекції, міг похвалитися такою популярністю, як зібрання Євгена Сагайдачного.

В усі пори року, а найбільше влітку, до нього приїжджали десятки художників, мистецтвознавців, студентів з усіх кінців колишнього СРСР, з Москви, Києва, Єревану, Риги, Талліна тощо. Його квартира, де містилися скарби гуцульського ремесла, була своєрідною. Відвідувачі не просто цікавилися експонатами, вони шукали в них щось для себе особисто, для власного творчого зростання. Є. Сагайдачний замальовував писанки, різьблення по дереву, мосяжні вироби, його бентежила форма керамічних виробів, не минав увагою також вишивки, ткацтва, килимарства, народної гуцульської ноші.

Міністерство культури Радянського Союзу зняло документальний фільм про зібрані скарби подружжя Сагайдачних. Через кілька років по смерті Є. Я. Сагайдачного (1969) у Косові був відкритий музей народного мистецтва і побуту. Через рік він став відділом Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, був розташований в Москалівській греко-католицькій церкві св. Василія. Відкриття музею збіглося з періодом, коли церкви ставали недіючими, тобто забороненими для віруючих.

В основу новоутвореного музею була покладена приватна колекція Євгена Яковича Сагайдачного (спадкоємців у Сагайдачних не було). Сьогодні музей продовжує діяти. Він укомплектований виробами народних ремесел та старожитностями, виявленими окремими працівниками музею. Виставляються також тут твори сучасного гуцульського мистецтва.

Отже, на Гуцульщину варто дивитися не лише як на край екзотичний, а й як на об’єкт етнонаукового дослідження. Вивчення ж дослідницько-колекційної праці подружжя Сагайдачних має важливе значення у контексті формування сучасного погляду на етномистецький потенціал Гуцульщини та його рекреаційне значення.

• ← Королева космацького писанкарства
• Вічний революціонер →
• Всі публікації газети «Гуцульський Край»