Учитель учителів, або слово про незвичайну Людину

Тривалий час Ігоря Аполоновича Пелипейка я, і мабуть багато інших, знали тільки фігурально – як інспектора з райвно. Він приїздив до школи нежданно-негадано, а візитів перевіряючих, як правило, бояться всі – не лише учні та вчителі. Перший раз цей мовчазний, у шкірянці, з портфелем чоловік (“професор” – іронічно охрестили діти, а дарма – це був дійсно Професор – з великої літери і без лапок) прийшов до нас на урок в 4-й клас Яворівської школи в 1961-му році. Сів за свобідну парту, витягнув ручку і якийсь зошит-журнал. Вчителька вела заняття як звичайно: спочатку перевірила домашнє завдання, потім запитала відмінників деякі правила, пояснила новий матеріал і дала невелике письмове завдання. Гість нічого не питав, зауважень не робив, весь час сидів і щось ретельно нотував. Під кінець уроку, а це була українська мова, пройшовся повз нас і через наші плечі заглянув у зошити, але в руки їх не брав і жодного слова ні до кого не промовив.

Не знаю, як кому, але мені, 11-літньому хлопчиськові, тоді здалося, що інспектор був старшого віку, оскільки мав густі брови і помітні залисини, бо зачісував волосся назад. Але таким він запам’ятався на все життя і таким залишався – навіть до останніх днів, коли невблаганна хвороба гнула його додолу, але він не здавався і працював до останніх хвилин…

І. А. Пелипейко виступає на конференції з нагоди 130-річчя «Просвіти»

На перший погляд відвідини інспектора з району, до того ж мовчазного і “безпретензійного” ніяк не могли позначатися на поведінці чи успішності учнів, але це було не так. Про себе ми відзначали, що, мабуть, проаналізувавши стан викладання і те, якими є знання учнів, у вузькому вчительському колективі перевіряючий давав якісь методичні вказівки чи просто поради педагогам, а ті їх враховували і видозмінювали стиль викладання, ба навіть просто поведінки. В усякому разі в наступні дні наша вчителька пояснювала доступніше, змістовніше, цікавіше. Це не могло бути випадково і само по собі.

Дивно, але наступних відвідин інспектора ми, учні, очікували не лише без праведного страху, а скоріше навпаки – з цікавістю і деяким нетерпінням. Дивувала лише його незмінна мовчазність, за якою вгадувалося внутрішнє багатство душі і можливість сказати багато чого повчального, доброго, потрібного. Інші інспектори поводили себе зовсім не так, і це повторювалося з року в рік, аж до 1965-го, коли я закінчив 8 класів та вирішив здобувати середню освіту в Косівській середній школі.

Випускників сільських “восьмирічок” до районної школи приймали неохоче. Рекомедували звертатися до інших навчальних закладів, наприклад, у сусідню з Яворовом Річку, вихідцям з Черганівки та Кобаків – до Рожнова і т.д. Доводилося шукати “протекцію”, і таких, як я, набралося аж на цілий клас – близько 30 бажаючих. Директор школи, незабутній І.М.Михайлюк, розводив руками і повторював: “Ми ж не гумові…” Але врешті-решт “організував” додатковий (третій) дев’ятий клас. Бракувало, виявляється, педагогів – всі мали понаднормативні навантаження і навчати “селюків” не погоджувалися, мотивуючи тим, що у тих низький рівень підготовки, порівняно з корінними косівчанами (що було правдою). Довелося директорові застосувати, як би тепер сказали “адмінресурс” і 1 вересня 1965-го 9-в клас розпочав повноцінне навчання. Другим (або третім – вже не пригадую) був урок української мови. Яким було моє здивування, коли до класу зайшов… вже добре мені знайомий інспектор райвно. Представився: “Мене звати Ігор Аполонович, а прізвище моє – Пелипейко. Буду викладати у вас українську мову і літературу”. Не знали, і навіть не здогадувалися ми тоді, як нам, сільським хлопцям та дівчатам пощастило! Це вже багато років потому стало відомо багатьом: Ігоря Аполоновича, блискучого педагога, людину енциклопедичних знань і поважного фахівця з україністики всіляко блокували від спілкування з учнями, воліючи тримати на дрібних адміністративних посадах на кшалт вже названого інспектора райвно! І, сказати правду, мали рацію: той, кому пощастило навчатися у І.А.Пелипейка – навіть безнадійний “трійочник” – вже органічно не сприймав розхожі тоді лозунги про “відмирання національних мов”, “злиття націй” і тому подібні утопії, котрими забивали голову суспільству з єдиною прагматичною метою – навіки утвердити імперське панування на 1/6-й земної суші, а якщо поталанить – то і на всій планеті…

Наш Учитель

Не буду оригінальним, коли стверджуватиму, що предмет “мова” з її граматикою та набором незрозумілих, іншомовного походження, термінів – всякі там синтаксис, антоніми, омоніми, дієприслівники, етимології і ще Бог-зна що, м’яко кажучи, у 90 (якщо не всі 100) відсотків учнів особливого ентузіазму не викликають. Це стосується як рідної мови, так і всіх інших – “братніх” чи іноземних, які вивчаються у школі. Потрібен неабиякий педагогічний хист, аби заохотити навіть не окремих індивідів, а цілий клас із зацікавленням сприймати оту “осоружну” граматику, яка, як виявляється, є основою кожної мови, а мова – це душа народу.

Ігор Аполонович оперував зрозумілими і переконливими для нас,– хай вибачать мої однокласники, зокрема відмінники, – тупаків, термінами, методично і послідовно вводячи клас у неповторні і милозвучні фонеми української мови, причому як це йому вдавалося – пояснити не можу й зараз. Ніби говорив, як і всі, твори програмні цитував (лише місця вибирав найбільш нейтральні, а не “високопартійні”, що ними рясніли сторінки підручника), питав вимогливо (навіть “двійки” ставив!), але було в його поведінці і поставі щось таке, чого не опишеш на папері і у словесні викрутаси не заженеш. Це, як у Василя Симоненка: “Слова звучать примусить сильно й гучно // Лише одна поетова душа…”

Коли вже сказав про Симоненка, то, забігаючи наперед, мушу розповісти й про таке. В 60-х роках ім’я цього, за влучним виразом Олеся Гончара “витязя молодої української поезії” приводило в трепет кожного, хто вважав себе українцем і влада робила все можливе, аби звести резонанс Василевої творчості до мінімуму. Це тепер книжки виходять мізерними тиражами і при цьому затримуються на прилавках, а в ті роки (справедливості ради слід сказати, що ціни тоді на книги були в десятки, якщо не сотні (!) разів нижчими) наклад у сотню тисяч гарної книги розкуплявся навіть не за дні, а години. Тиражі Симоненкових збірок до 1989 року не перевищували 8 тисяч примірників, отож роздобути котрусь із них було практично неможливо.

1966-го року була видрукувана третя за ліком книжечка В.Симоненка “Поезії” і з цієї нагоди Ігор Аполонович провів для нас спеціальне, як тоді казали, “позакласне” заняття. Це було після шостого уроку, присутність – необов’язкова, але, як пригадується, прийшли всі, хто того дня не прогуляв заняття. Учитель зайшов до класу з маленькою і тоненькою книжечкою в малиновій суперобкладинці, але коли почав її читати, то нам здалося, ніби в його руках грубелезний том – стільки було там незвичайних думок і рим, а вже проблеми піднімалися – аж страшно і цікаво-цікаво було… Дві моїх однокласниці випросили збірочку на пару днів і переписали її майже всю в два зошити, які зшили докупи і ми по черзі читали відчайдушні Симоненкові рядки: “Не вір мені, бо я брехать не вмію…”, “Все на світі можна вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину…” Не знаю, чи зрозуміють мене теперішні молоді люди, але прагнення за будь-яку ціну мати ту заповітну малинову книжечку переслідувало мене аж до другої половини 70-х, поки в одному з букіністичних магазинів Львова я не виміняв її на двотомник Александра Дюма “Три мушкетери”, куплені з-під поли за 20 рублів!

Ми стали, таким чином, мабуть єдиним класом у Косівській середній школі, де творчості найвидатнішого українського поета ХХ століття було присвячено спеціальний урок, хай і “позакласний”. І кожен з нас взяв у майбуття розуміння глибокого культурного надбання підневільного народу, яким в той час був народ український, і який зусиллями своїх кращих синів та дочок утверджував найсокровенніше – “народ мій є, народ мій вічно буде, ніхто не перекреслить мій народ…” Треба було бути великим педагогом, закоханим у красне письменство індивідом, аби донести ці пориви поетової душі трьом десяткам сільських хлопчаків та дівчат з надією, що інформація залишить слід у їхніх душах. Залишила! Майже не сумніваюсь, що з приводу того позакласного уроку доповідні-доноси справно лягли на стіл тим, “кому треба” – в райком партії, КГБ, а мо’ й ще кудись… І десь там, “наверху”, обговорювали поведінку Ігоря Пелипейка та пожалкували, що допустили до викладання “неблагонадійного” педагога навіть у другорядний клас! А може й викликали та наставляли, чому це раптом йому забажалося провести позакласний урок, присвячений якомусь там Симоненкові з мізерним накладом книжок, а не, скажімо, тиражованому Якову Башу та його твору “Ясні далі”, де все написано відповідно до накреслень радянського уряду і рідної КПРС?!

Так воно було, чи ні – твердити напевно не берусь, але той факт, що окрім “сільського 9-в” викладав Ігор Аполонович лише у вечірній школі, говорить сам за себе. І це при тому, що за рівнем знань і глибиною аналітики бути б йому провідним викладачем філологічного вузу!..

Два роки навчання української мови та літератури, що їх проводив І.А.Пелипейко кожен з нас запам’ятав на все життя. Лагідно, але твердо Вчитель виправляв нас (і не боявся цього терміну!) при вживанні “русизмів”, окрім вже згаданого Василя Симоненка знайомив з багатьма іншими “позапрограмними” (а то й “крамольними”) авторами – Ліною Костенко, Робертом Третьяковим, Григором Тютюнником, читав гуморески Павла Глазового, ба й творчість класиків інтерпретував зовсім не так, як про те трубила офіційна пропаганда. Добре пам’ятаю, як під час вивчення творчості Лесі Українки один урок Ігор Аполонович присвятив поемі “Давня казка”. Сам, з вишуканою інтонацією та голосом диктора-професіонала прочитав її від початку до кінця і особливий акцент зробив на рядках “не поет, що забуває // боронить народну справу, // щоб словам своїм блискучим // золотую дать оправу” додавши при тому, що дехто воліє, аби творчість письменника чи поета була таким собі “коліщатком” владного механізму – знаряддям соціального приневолення… Де нам було знати тоді, що “кольосіком і вінтіком єдіного соціал-демократічєского мєханізма” бачив літературу “вождь міравова пролєтаріата” Владімір Ульянов-Лєнін! Можливо й ця фраза була предметом обговорення постави вчителя І.А.Пелипейка у владних кабінетах, якщо тільки їхні “господарі” достатньо добре знали творчість свого вождя-ідола і могли зрозуміти натяк нашого Учителя!

По закінченні школи ми розбрелися світами, але багато хто листувався з улюбленим педагогом, зокрема й ті, кому судилося самому стати вчителем, а таких було немало. У спілкуванні між собою, а також у листах (зазначу, до речі, що жоден з написаних Ігорю Аполоновичу без відповіді не залишався. І коли-то він знаходив для цього час?!) ми зверталися до нього шанобливо “Вчителю”, а він до кожного – по імені, без всяких там по-батькові чи казенно “товаришу такий-то”. Ми продовжували жити Його уроками і настановами, хоча розуміли тоді, і ще більш боляче усвідомлюємо зараз – рівновеликої Йому особи серед Його учнів не знайшлося. Такі особистості народжуються раз на сотні років і усвідомлення цього та вміння пошанувати пам’ять таких яскравих особистостей є ознакою культури і зрілості народу. Не забуваймо про це!

В 70-х роках я проходив службу в армії у місті Харкові і за збігу щасливих обставин досить часто мандрував вулицями однієї з українських столиць. Вражало те, що всі вивіски на установах та рекламні щити (для тих, хто народився після 1985 року скажу, що рекламним текстом в ту пору були фрази “слава великому Леніну, КПРС, робітничому класу”, “хай живе комунізм” і т.п.) написані на українській мові, а говорили всі виключно по-російськи. Зате в книгарнях можна було придбати таке, чого у Косові (Івано-Франківську, Львові і т.д.) вдень з вогнем не знайдеш. Цим я й користав. Але одного разу придбав і недешеву російську, друковану в кольорі і на крейдяному папері книжечку під назвою “Косов”. Її автором значився “И.А.Пелипейко”!

На відміну від своїх аналогів радянсько-рекламного характеру про інші міста, “Косов” був написаний темпераментною, живою мовою, з викладом історії, розповідями про видатних осіб – виключно митців, художників, літераторів, тих хто побував у місті і полишив про нього спогади чи відобразив у своїх творах. Партійно-пропагандивна інформація, яка деінде займала ледь не 80% змісту подібних видань тут обмежувалася ліченими сторінками – Ігор Аполонович залишався вірним собі. З іншого боку можна констатувати, що своїм “Косовом” Вчитель започаткував цикл краєзнавчої літератури про Гуцульщину, яким він буквально “вибухне” у 90-х роках, відкривши невідому багатьом досі грань свого таланту – вміння бачити прекрасне не лише у мові, але й матеріальній культурі народу, природних пам’ятках, рослинах, деревах та багатьох інших речах.

Другою книжкою, надрукованою за періоду “розвинутого соціалізму” практична цінність якої, на мою думку, не вичерпана й понині, є “Вивчення ліричних творів у 8-10 класах” (К.: Радянська школа, 1982.– 142 с.), де з притаманною лише І.А.Пелипейку глибиною, інтелігентністю мислення і багатством мови проаналізовано поетичну творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича та інших видатних українських поетів. За подібні речі, написані за номінальної автури партійно-номенклатурних працівників (ця братія ніколи сама нічого не творила) оперативно присвоювали вчені звання кандидатів (а то й докторів) наук. Зрозуміло, що у випадку І.А.Пелипейка про таке не могло бути й мови, але заради справедливості слід сказати, що нічого подібного Учитель і не прагнув. Підкреслена скромність і альтруїзм по відношенню до своєї особи та бажання якнайбільше прислужитися рідному народу – ось риси справжнього таланту, які не гріх наслідувати як і нам, нині сущим, так і прийдешнім поколінням. Дуже прикро, що під час балотування в народні депутати України, Ігор Аполонович не був обраний до Верховної ради. Зрозуміло, що “культурної революції” в головах бонз, якими кишить цей владний орган він би не здійснив, але культури мовлення, поведінки і врешті-решт ставлення до історії та здобутків українського народу продемонстрував – а раптом у тих головах заговорила б хай не совість, а проста людська гідність…

Але, як кажуть гуцули, “нема зла, аби на добре не вийшло”. Не ставши народним депутатом, Ігор Аполонович зосередився на систематизації збираного ним роками в царинах етнографії, відомостей про осіб Косова і Гуцульщини, природничих ландшафтів, пам’яток архітектури, історичних подій та багатьох інших напрямків, яких і перелічити годі. Неймовірно, але факт: з частотою приблизно одна в рік, а то й частіше, виходили з друку його авторські речі, або впорядкування творів замовчуваних, маловідомих, а то й рішуче переслідуваних авторів з когорти “ворогів народу” (читай: патріотів України). Василь Атаманюк, Михайло Ломацький, Марія Остромира, тематичні збірки “Населені пункти Косівщини” (1995), “Пам’ятки природи Косівщини” (1997), “Мій рідний край” (1998), довідники “Гуцульщина в літературі” (1997), “Косів: люди і долі” (2001) – все це щедрі плоди його невтомної праці. Як правило, кожне з названих видань на даний час – велика бібліографічна рідкість, хоча по своїй суті це настільні книги кожної родини (якщо не індивіда) Косівського району. Говорю про речі добре відомі, і, мабуть, неоднократно згадувані у спогадах інших авторів, але я хочу наголосити на тому, як ретельно і скурпульозно добирав факти до своїх книг наш Учитель, не допускаючи жодних вольностей чи то пак “художніх домислів”, чим так полюбляє грішити наш брат-гуманітарій. Можна твердити, що будь-які відомості про людей, пам’ятки природи, дерева, квіти, тварини і т.д. в публікаціях Ігоря Пелипейка, образно кажучи, вивірені “до міліметра” і доповнити їх майже неможливо. Разом з тим інформація викладається легкою, доступною, вільною від надмірного академізму чи специфічних (жаргонних) термінів мовою. Цього нам учитися і учитися…

Культурно-просвітницька діяльність Ігоря Аполоновича не обмежувалася підготовкою книг до друку і поширенням їх серед широкої громадськості. Не менше уваги він приділяв організації та проведенню конференцій, симпозіумів, “круглих столів”, присвячених різноманітним подіям минувшини і сьогодення. Обширною, наприклад, і за тематикою і за представництвом була науково-практична конференція, присвячена 130-й річниці “Просвіти”, що відбулася в районному будинку культури восени 1998-го року. З притаманною лише йому одному ретельністю підготував Ігор Аполонович доповідь-аналіз про діяльність осередків “Просвіти” на Гуцульщині, відзначивши величезну роботу “просвітян” у справі формування національної самосвідомості горян, культури поведінки, боротьби з пияцтвом та курінням – рис, характерних для кожного цивілізованого народу.

До кожної такої конференції І.А.Пелипейко залучав людей, які вміли і могли підготувати цікаві доповіді, систематизувати матеріал, провести науковий пошук. Елегантно і вміло він скеровував формування матеріалу в оптимальному для сприймання руслі, ніколи не претендуючи на авторство чи співавторство, хоча у кожному такому матеріалі була левова пайка Його праці.

Ніколи не забуду, як він умів переконувати в необхідності вишукування відомостей про видатних особистостей Гуцульщини і саме завдяки Йому появилися публікації про Марійку Підгір’янку, Олексу Волянського, родину Окуневських і, мабуть, багатьох інших діячів минулого. Сам же він, помимо книг, регулярно дописував до всіх газет і журналів – від “Гуцульського краю” до “Літературної України” та від “Гуцулії” (Чикаго) до “Наукового вісника НТШ”. І кожна його публікація – це і пізнавальний, і повчальний, і дидактичний матеріал водночас, як, наприклад, аналіз поетичної творчості Тараса Мельничука “Син калини, князь роси”, надрукований в “Гуцульській школі” № 2 за 1995-й рік.

Був Ігор Аполонович і великим українським патріотом, і не меншим, в прямому розумінні цього слова, інтернаціоналістом водночас (прошу не плутати з “соціалістичним інтернаціоналізмом”, який в натурі є звичайним великоросійським шовінізмом!). Його розвідки про діячів польської культури (наприклад, Станіслава Вінценза) мали широкий резонанс в Польщі – з Познаня, Кракова і Варшави йому слали й слали збірники, журнали, відбитки статтей різноманітні автори зі сердечними автографами і найкращими побажаннями. І про ребе Ісраеля бен Еліазера (Баал Шем Това, Бешта) – засновника хасидизму він теж написав з любов’ю і пошаною (щоправда, рабі Мейлах зі Львова мав до цієї публікації претензії – мовляв, інтерпретація діяльності Бешта неправильна; на це Ігор Аполонович слушно зауважив, що предметом його дослідження була не діяльність цього проповідника, а його життя, зокрема на теренах Гуцульщини).

Важко сказати, яких сторін діяльності на Косівщині не лише не торкався І.А.Пелипейко, а й досконало їх не знав! Знайшли, приміром, в червні 1999-го року в Яворові збірку з двох сотень світлин УПА, і я, як фотограф, взявся впорядковувати віднайдене. Пішов на консультацію до Вчителя, а він накреслив мені цілий стратегічний план – що і як потрібно зробити, яку інформацію зібрати, в якому напрямку пошук вести… Я сконфужено прорік: “Ігор Аполонович! Таке враження, що або Ви, або хтось із Вашої родини був учасником збройного підпілля в 40-х роках!” А Він каже: “Так і було. Моя сестра Ольга – член ОУН “Скала” – засуджена на 10 років таборів. Ось її фотографія”. З маленької (6 х 9 см) світлини на мене дивилася напрочуд вродлива, зі злегка кучерявим темним (мабуть, чорним) волоссям дівчина років 20-22. Аж тоді до мене дійшла справжня суть митарств з працею, які мав Учитель в радянський період – тоді клеймо “ворога народу” не знімали, як написав якийсь “товаріщ” Масловський у своїй “Жовто-блакитній мафії” навіть з “тричі померлих”! (Розповідь про Ольгу Пелипейко-“Скалу” – це тема окремої публікації, яка мусить обов’язково побачити світ).

Ольга, сестра І. А. Пелипейка, членкиня ОУН «Скала»

…Спогади – річ суб’єктивна. Ще древні римляни казали: “Про мертвих або добре, або нічого”. Надзвичайно прикро усвідомлювати, що вже третій рік нема Людини, до якої йшов на пораду і обов’язково її отримував. Втім, що кажу?! Ігор Аполонович Пелипейко живе і житиме у наших душах – як ідеал доброти, компетентності, відданості справі, як особистість, котру можна лише недооцінити, а переоцінити – просто неможливо. Я щасливий, що мав змогу спілкуватися з Ним впродовж майже сорока років.