Косів — місто історичне

Щиро вдячний татові — Василеві Федоровичу Стеф’юку за спонуку до написання цього нарису, а також видавництву «Писаний Камінь», зокрема його редакторові — вельмишановному Ігорові Аполоновичу Пелипейкові — за прихильне слово та практичні поради й допомогу у справі публікації книжки.

Володимир Стеф’юк

Передмова:

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2001 р. №878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» Косів одержав статус історичного міста.

Річ певна, підставою такого визнання став не лише вік Косова, але й, що найважливіше, — чимала кількість матеріяльних свідоцтв його розвитку, насамперед ціла просторова структура міста та її окремі елементи — історичні містобудівні комплекси. У поєднанні з багатим природним довкіллям вони являють собою дуже велику історично-культурну вартість. Про ці неоціненні скарби нашої культури зупинимось детальніше в другому розділі даного нарису, а про потребу і шляхи їх охорони (до чого зобов’язує і постанова) — у третьому.

Ще один чинник, завдяки якому Косів мусів потрапити до Списку, — важливість подій, що відбувалися на теренах міста. Події ці (короткий огляд яких зреферуємо в першому розділі) були різноманітні — і політичні, й економічні, і культурні; та всіх їх пронизувала спільна особливість: своїм підґрунтям вони мали европейську світоглядну систему. Якраз за критеріями тієї системи Косів був заснований у середині ХVІ століття, за ними ж успішно розвивався аж до переломного 1939-го. І нічого дивного в тому нема, бо протягом усього цього часу (майже чотириста років) Косів перебував у складі то однієї, то іншої европейської держави, і, безумовно, його жителі (чи урядовці, чи звичайні громадяни) само собою послуговувалися европейськими стандартами повсюди: і в домашньому господарстві, і професійній діяльності, і культурному та духовому житті. Одним словом, триб цілого життя у всіх його проявах був европейський; іншим він просто не міг бути.

Про цю особливість історії Косова забувати не можна, надто тепер, коли для українців наспів час повернутися в сім’ю европейських народів. І мало того, не лише не забувати, а треба докладно вивчити на основі документів та інших джерел усі обставини наших історичних і зокрема культурних взаємин з Европою.

Цим станемо ближчими до Европи ще й тому, що знання власної історії та глибокий пошанівок до культурних надбань попередників — то перші речі европейської спільноти. Бо ж европейці досконало здають собі справу з того, що без обізнаности з минувшиною неможливо витлумачити ані сучасного, ані майбутнього. Ще в ХІХ ст. французький архітект Віолеле-Дюк писав: «Европеєць дійшов до того стану розвитку людської думки, що, машируючи подвоєним кроком до своєї долі…відчуває потребу нагромаджувати всі знання про своє минуле як книгозбір, необхідний для приготівлі нових завдань у майбутті».

Тож і ми, коли вивчимо й глибше пізнаємо історію Косова, корені якого є правдиво европейські, — зможемо ліпше керуватися в житті сучасному і прийдешньому вивіреними часом европейськими стандартами. А коли, до того ж, дослідимо на цьому загальному історичному тлі Косова ще й його культурний розвій і станемо в цей спосіб посідачами фундаментальних знань про культурні надбання Косова, які є часткою европейської цивілізації, — отримаємо тоді блискучу нагоду застосувати здобуті знання для відродження культури рідного міста.

Наостанок, кілька слів щодо правопису, вжитого в нарисі. В Україні, на жаль, і досі залишається чинною правописна система, запроваджена ще на початку тридцятих років, основне завдання якої — максимально наблизити українську мову до мови російської коштом страти її традицій, будови, власних законів. Через те вирішив послуговуватися правописом, розробленим, затвердженим і опублікованим протягом 1927–29 років (ще до погрому українства) Всеукраїнською Академією Наук. Правопис той був укладений на основі самобутніх рис української мови, з урахуванням двох її варіянтів: наддніпрянського та галицького. І хоча, на думку мовознавців, він має деякі недоліки (як зрештою і всякий інший будь-якого народу на світі), то все ж ті недоліки не применшують його вартости. Вже 1929 року його прийняло Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, ним користувалася Галичина до 1939 року і в час відновлення Української держави в сорокових роках, його визнала діяспора і східнього, і західнього походження.

За правилами Соборного правопису створено багату на справжні скарби спадщину наукових праць красного письменства — як ориґінальних, так і майстерно перекладених із чужих мов. Через відверто український характер цього правопису його творців було знищено в тридцятих роках радянськими каральними органами, сам правопис замінено новим — асиміляційним, що ним з дуже незначними змінами користуються в Україні й нині. Тим часом сучасній Україні, безперечно, потрібний справді Український правопис, яким, звичайно, є правопис Всеукраїнської Академії Наук.

Автор:

Володимир Стеф’юк.

Видавництво:

Писаний Камінь, Косів, 2002.

• ← Гуцульський світ
• Туристичними стежинами Косівщини →
• Вся література