Пахощі сіна

Сніг, сніг, сніг… У лісових хащах одягнув дерева в пухнасті шуби. Зрівняв яруги. Яскраво, сліпучо-діамантовим сяйвом горять його розсипи в сонячному світлі.

Свіжоприм’ятою дорогою везуть сіно. Везуть на свою господу аж ген із Кичери. А здається, що дорогою пливуть величезні хутряні шапки…

Напоюючи морозяне повітря дивним запахом минулого літа, валка входить у Брустури. Біля хати вуйко Федір віником відмітає сніг, що випав опівночі. Прізвисько вуйкове — Знахар. Чоловік поважний, працьовитий. Та ось же — приліпили йому гострослови таку нісенітницю. І за віщо? За безкорисливу любов до цілющого зілля, яке визбирує рік у рік і дарує людям.

Зачувши пахощі сіна, Федір Васильович вмить — віник під пахву, і вже його голос лунає на всю скупану в променях сонця вулицю:

— Іване, Іване! Це сіно з Кичери?

— Точно, — відповідає Іван Федусів, ідучи п’яною ходою попереду коней.

— Видиш, я вгадав.

— І як же це?

— Дуже просто. В нас мало не на кожному клаптику сіно свій аромат має.

— Та невже?

— Істинна правда! На Брусному воно полином та материнкою віддає, на Буківцю — коренем аїру, кмином, а от на Кичері — неодмінно чебрецем та іван-чаєм пахне.

— Ну й ніс у вас! — дивується п’яненький Іван. — Недарма, Васильовичу, знахарем прозвали.

— Ей, Іване, — незлобливо махнув рукою вуйко Федір. — Той, хто прізвисько дав, волошки від реп’яха не відрізнить.

Вони обоє сміються, і сани їдуть далі. А за ними й пахощі сіна, аромати теплих дощів, нетлінний подих кожної травинки, кожної квітки…

А попереду валки саней п’яненький Іван Федусів… Він прямує на своє обійстя.

• ← Хурма — плоди сонця
• Життя без грипу →
• Всі публікації газети «Гуцульський Край»