Хто має якісь віршики? Їх сюди!

[Тарас Пасимок]

Ротова порожнина Ранку
Зберігає мої таємниці.
Я складаюсь із різних уламків.
Які різні у настрою лиця…

Переверну нагріту подушку
Прохолодним боком до вуха.
А на дні металічної кружки
Мокре листя без жодного руху.

У кімнаті настільки тихо,
Що я чую пульсацію крові.
І ще муха, неначе вихор,
Починає скорботну промову.

Я здалася. Несу білий прапор.
Віддаюсь з насолодою втомі.
Стиглий сон, наче транквілізатор,
Поступово затягує в кому.

Ось крізь зуби прозорого Ранку
Ллється сонце і рот відкриває.
Не встигаю торкнутись фіранки -
Мене Ранок, мов ліки ковтає.

© Наталія Марак

[Тарас Пасимок]

Зрада твоїх кроків - скрипуча підлога.
Жалоби та скарги; стаж її солідний.
Знов скидання вроків. Соняшник Ван Гога.
Клаптик мого неба. Місяць блідо-мідний.

Ти прийшов забрати ще одну цеглину.
Запах порошковий скроплений водою.
Цілісність - за грати. Підіпри драбину.
Дай зо два зітхання і пішли зі мною.

Молоко в каміння. Босу ногу в хмари.
Шифером-пінкфлойдом з головою крито.
Відміни старіння, я не вірю в чари.
Нас з тобою нині втричі пережито.

Синя атмосфера в порваних колготах.
В однієї чашки - мої й твої губи.
Ми у їх паперах в розділі: “Сволоти”,
А вони у розділі: “Ангели у кубі”.

© Наталія Марак

[Тарас Пасимок]

Це буде щось таке давно не лірика.
Волосся на плечах густими прядками,
І затамує подихи Америка,
Підкорена попсовими порядками.

Ляльки кіно з пластмасовими мріями,
Що грають ролі перед об’єктивами,
Живуть лише штампованими цілями,
Слизькими ілюзорними мотивами.

Це буде щось таке давно не класика,
Не прототип каріатид в Акрополі.
У пафосі прихована схоластика
Під одягом душа зітліє в попелі.

Осліплені і брендами підкорені
На шпильках тіні слави доганятимуть,
А пафос їхнє «я» зламає в корені –
Себе вони у дзеркалі шукатимуть.

Прикрашені бордовими велюрами
Виноситимуть гордощі на подіум,
І в світлі камер кадрами похмурими
Ловитимуть набридлі штучні подиви.

В погоні за старими ідеалами,
Змарновані надмірними дієтами –
Фруктовими, душевними, невдалими, –
Стають напівживими силуєтами.

І їх не називатимуть Лолітами –
Маріонеток горе-покровителів.
Душа ночами в попелі болітиме
В країні почуттів цинічних жителів.

Це буде щось таке давно не лірика,
Волосся на плечах густими прядками.
Але вже майже хочеться повірити,
Що ми живемо іншими порядками.

(с) Христина Панчак, Христина Стринадюк
16. 02. 2011, 22:00

[Синиця]

Творчий потенціал за межею наївності,
Більше не знаю, чого мені далі треба.
Істерика поезію збагачує експресивністю,
Мені би наблизитись до самого тебе…

Або перевтілитись: померти – воскреснути.
Закриті всі злітні смуги аеропорту. 
Відвертість із присмаком надмірної чесності,
Реальність за брамою з колючого дроту.

Сніг тане-стікає, з дахів несподівано падає,
В такому Дрогобичі хочеться плакати інколи.
І ти мене там не чекаєш і навіть не згадуєш,
Стихає мелодія. Нашу історію вимкнули...

(с) Христина Панчак
Silent Emotion

[Синиця]

Набридло вже, чи як би то сказати,
Закрити б біль за ґратами в замок,
Без відчуттів від крайностей тікати
У темноті, не бачачи зірок.

Забрати б завтра, щоб жили востаннє –
Напевне, цінували б кожну мить.
Нехай і без відсутності кохання,
Нехай і серце в бісики болить!..

Не прагну від життя гучних овацій,
Не хочу визнання, хороших слів –
Достатньо доленосних кульмінацій,
Після яких удосталь відчуттів.

Нехай жарить! Нехай спазмує гучно!
Отак йому і треба! Хай болить!
Це так в житті події линуть влучно,
Це так реальність швидше догорить…

Життя навчило мури будувати,
Які вже потім падали в очах,
А якось не насмілюсь визнавати,
Що не існую я у твоїх снах!

Набридло вже! Чи як би то сказати?!
Закрити б біль за ґратами думок!
Та жоден з нас не хоче програвати –
Зробити вже отой єдиний крок…

А будні дні під проводом депресій
Без совісті та з наглістю біжать,
Зі швидкістю існуючих прогресій
Про монотонність розуму кричать.

І прояви самотності погодні
Вже звично до реальності привчать,
І очі вже змарнілі за сьогодні
Рукописи сльозами загасять.

Набридло вже! Чи як би то сказати?!
Закрити б біль за ґратами в замок!
Та якось ми не хочем визнавати,
Що вже пройшли крізь терни до зірок.

(с) Христина Стринадюк

[Синиця]

Зі старенького


Розпечений сніг під моїми ногами не тане.
Крокую, ковтаючи біль без анестезії.
Відтак ігнорую на тілі відкритії рани –
Свідомо закрила себе за межею надії.

А сніг усе знає, він бачив тебе вечорами,
Ловив твої кроки, думки, переживання.
Він бачив тебе у присутності нової дами –
Відтак наша зустріч з тобою була остання.

Розпечений сніг під ногами не знає обману,
Йому все одно на пекельне проміння від сонця.
Відомо йому, що весною він врешті розтане
І стане водою  у вазі біля віконця.

Загнала в безвихідь думки, підкорені часом,
Холодними кроками душу не можу зігріти.
Спокійно звикаю до думки – не бути нам разом
І вже відучила серденько такого хотіти.

Розпечений сніг під моїми ногами не тане,
А образ зі сну переслідує моє сьогодні,
Та створювати цю реальність я вже перестану –
Нарешті припиню плекати надії холодні.

Зі згадок в душі можна створювати декупаж –
Самотність з тобою тиранила майже півроку.
І незрозуміло чому такий ажіотаж,
І стук метронома чи серця тримає за руку.

Розпечений сніг під моїми ногами не тане –
Крокую, ковтаючи біль без анестезії,
Та створювати цю реальність я вже перестану!
Вина тому – згадок відсутність, відтак амнезія.

(с) Христина Стринадюк

[Синиця]

Самотність [Тікати]

А часом так хочеться крикнути з відчаю зранку,
Забути всі сни, що досі для тебе не звично,
Без зайвого шуму. Вдягнути його вишиванку
Й податися в далеч безлюдну назавжди, навічно!

Тікати, тікати, тікати від них, від проклятих,
Від згадок, від нього, від себе, від фото й думок!
Самотність у натовпі – більше нічого втрачати,
А в пам’яті він, як один телефонний дзвінок…

Самотність у натовпі – криком себе не здобудеш,
Не знайдеш нікого, хто зможе тебе врятувати!
Тікати, тікати, тікати – ніяк не забудеш
Все те, що ніколи в житті не хотіла втрачати…

Без власного «хочу» сама цю реальність не зміниш,
Та болісне «треба» поставить буденність на край,
Хоч в щастя уже після всього більше не віриш,
Та сліпо без відчаю зміниш пекло на рай.

Самотність на двох ви розділите разом із ним,
А плакати сміхом навчишся вже потім з весною.
І тихо кричатиме голосом твоїх картин
Душа, по якій малювала сльозами й журбою.

У прірві бажань, у обіймах віршів і натхнень,
У піснях «Океану…» шукатимеш знов порятунку,
Хоронитимеш згадки. І пошуки віри щодень
Наближатимуть мить відчуття його поцілунку.

А часом хотітимеш крикнути з відчаю зранку,
Тікати, тікати, тікати щосили, щомиті
Без зайвого шуму! Повернеш йому вишиванку
І мовчки забудеш образи, попелом вкриті.

Ти житимеш з ним, хоч свідомо захочеш тікати
Від згадок, від нього, від себе, від фото й думок…
Приречена в відчаї з ним у обіймах палати,
Та в пам’яті він, як один телефонний дзвінок.

А часом хотітимеш крикнути з відчаю зранку…
Зупинись! Розлюби! Так довго не може тривати!
У піснях «Океану…» шукатимеш знов порятунку
І ніколи не зможеш…Тікати…Забути…Втрачати…

Самотність у натовпі – більше нічого втрачати,
Засинатимеш з рідними слуху «Друг» і «Той день».
Тікати, тікати, тікати від них, від проклятих,
Від тих доленосних і вже незабутніх пісень.

(с) Стринадюк Христина

[Синиця]

Сьогодні я все ще, напевне, з тобою знайома.
Ти знаєш, ти досі навідуєш мої дощі…
І привидом прийдеш у завтра моє невідоме
В червоному шарфі і чорному, тому ж, плащі…

Сьогодні я вкотре тобі передбачила славу,
Поставивши крапку на тому, що зараз пишу.
Дописую посмішку тихо, не маючи права
Сказати, що думаю. Тихо мовчати спішу…

А вчора я плакала. Поки-що, ще не від болю,
І чорною тушшю писала про тебе на склі…
Порвала конспекти – давала емоціям волю,
І падала в небо, байдужа до сили землі…

А вчора я слухала, що говорили ялини,
Стояла на вулиці. Джинси промокли до дна…
І так, як ніколи ще, я відчувала хвилини,
І дотик до тіла промоклого вщент полотна…

А завтра сидітиму, втупивши очі у стелю,
Топитиму біль у холодних осінніх дощах…
І хмарами чорними небо своє я застелю,
І привидом стану в твоїх загадкових очах…

(с) Христина Панчак

[Тарас Пасимок]

У когось здійснюються вірші
У когось здійснюються мрії,
А в мене здійснюється тиша -
Лягає північчю на вії...

У когось щастя на долоні,
У когось - птаха щастя в небі
А моє щастя сидить в торбі
І визирає коли треба...

Комусь любов дається легко,
Комусь - найважча в світі ноша
А я кохаю легко й вперто
Але свобода все ж дорожча.

(с) Варвара Серафим

[Тарас Пасимок]

Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
Невже не з вами, а там
вирішуються питання честі?

Виносили ви своїх покійників,
їхніми домовинами тричі стукали
о пороги їхніх домівок –
тричі прощення просили.
Чому нині
кладете в труну горілку?

Голови дітей ваших померлих
ви покривали вовною,
а чим покриваєте голови
ваших байстрюків на базарах Європи?

Говорив-бо я вам:
не божевільних і привидів бійтеся, галичани!

Коли мордували вашу церкву,
ви збиралися до купи в темному лісі
і молилися.
А що нині чините в храмі?
Ви поставили свою правду про Спасителя
понад самого Спасителя.

Говорив-бо я вам:
приходитиму при світлі дня.

Коли жив я з вами,
часто мусив ходити лісами,
і якщо сніг застав мене
у буковому лісі,
я бачив, як падає сніг,
а в смерековому віти закривали його,
але я чув, як падає сніг,
хоч падає він нечутно.

Браття і сестри!
Сніг іде із одного неба
і вкриває до Божої весни
нашу Галичину,
прекрасну, як передсмертна посмішка.

Василь Герасим'юк з Кутів - 80-ті роки, лауреат Шевченківської премії 2003 року

якби я так писав білим віршем, як цей Славний Чоловік, то я б зазнався однозначно!

[Тарас Пасимок]

Душа зависла на дешевих сайтах,
Де лиже совість плінтус язиком.
Вимірюєш реальність в кілобайтах
І сам стаєш поволі ярликом.

Сухі шаблони награного флірту
Як чай вчорашній, зимні і гірчать.
І вкотре входиш впевнено в довіру
Стрункої стерви у якомусь чаті.

Термометри показують на літо.
І монітори плавляться від спеки.
А ти – ніхто. Ярлик. І взагалі-то,
Твоє життя – архів бібліотеки.

«Деліт», «окей» і почуття в корзині.
А сервер твій зламали вже давно.
Сухі шаблони, награні і зимні
І цілий світ – комп’ютерне вікно.

Твій дім, твій секс, твоя ранкова кава,
Твоя кар’єра – на «баду» й «жеже».
Ти імітуєш посмішку лукаво.
А ти щасливий? Ти живий? Невже?!

(с) Христина Панчак

[Galen]

Душа зависла на дешевих сайтах,
Де лиже совість плінтус язиком.
Вимірюєш реальність в кілобайтах
І сам стаєш поволі ярликом.

Сухі шаблони награного флірту
Як чай вчорашній, зимні і гірчать.
І вкотре входиш впевнено в довіру
Стрункої стерви у якомусь чаті.

Термометри показують на літо.
І монітори плавляться від спеки.
А ти – ніхто. Ярлик. І взагалі-то,
Твоє життя – архів бібліотеки.

«Деліт», «окей» і почуття в корзині.
А сервер твій зламали вже давно.
Сухі шаблони, награні і зимні
І цілий світ – комп’ютерне вікно.

Твій дім, твій секс, твоя ранкова кава,
Твоя кар’єра – на «баду» й «жеже».
Ти імітуєш посмішку лукаво.
А ти щасливий? Ти живий? Невже?!

(с) Христина Панчак

до чого призводить зловживання інетом)))))))))

[Тарас Пасимок]

гормони у кров

замість вітамінів

нутро гарячий плов

і крапля адреналіну

По венах весна

під ламаний ритм

смак ясен, все ясно -

себе не стримуй!

Тарас Пасимок

[Vlad]

 Якщо ви похмура
Виперлись iз хати
Якщо вам не в радiсть
Сонячний дєньок
Хай вам посмiхнеться
Трохи дуркуватий
З вами зовсiм незнайомий
Стрiчний пареньок!

[wildperson]

2 Влад 
Сам придумав?