Наша творчість (проза)
Косів: форум міста та району
08:43, 20 Серпня 2019 *
Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
Увійти
 
 
   Початок   Допомога Пошук Увійти Реєстрація WAP  
Сторінок: 1 2 [3] |   Вниз
  Друк  
Автор Тема: Наша творчість (проза)  (Прочитано 27831 раз)
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #30 : 00:08, 14 Квітня 2011 »

О-оо, дійсно))))) В обіду не дам)))

ну тоді добре, домовились) Smiley
Galen
Абориген


Репутація: 27
Offline

Повідомлень: 1197
Awards: KosivArt Аватар 2009


Світ нікому не обіцяв бути справедливим.


« Відповідь #31 : 00:14, 14 Квітня 2011 »

ну тоді добре, домовились) Smiley
Ураааа, а коли? Вже може на найближчій здибанці?
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #32 : 11:37, 14 Квітня 2011 »

Ураааа, а коли? Вже може на найближчій здибанці?

можна і так) до того часу ще пару бажаючих мо знайдеться)
Синиця
синьоока пташка;)
Фахівець


Репутація: 22
Offline

Повідомлень: 327


Христина Стринадюк


« Відповідь #33 : 16:10, 14 Квітня 2011 »

Рідко читаю те, що багато написано, та Христинину прозу прочитала з великим задоволенням, дуже гарно.
Щиро дякую, Галинко!: thank_you2

Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #34 : 13:30, 11 Липня 2011 »

антонич, я люблю тебе.

я працюю у неосвітленому театрі. і не лише працюю, а постійно там перебуваю. та ні, не живу я там, то не життя. то не будні. і немає там ні краплі домашнього затишку. наш колектив готується до великого дійства - "Дня Вдиху". йдучи темним коридором (він породжує відлуння), я заглядаю у кожен кабінет, напевне для того, щоби вкотре побачити складову людської відповідальності. так, я люблю спостерігати, як хтось до чогось готується, і як саме, цей хтось, використовує даний для підготовки час. підходжу до найближчих дверей, прислухаюся, і чую тупотіння. моя уява відразу скинула мені "пікче", на якій зображено одного мого знайомого танцюриста. я з посмішкою прочиняю двері... посмішка ривками переливається в подив. у залі, немов один, танцює тридцять танцюристів... п'ятнадцять жінок та п'ятнадцять чоловіків. рухи симетричні, наче віддзеркалені, і та ілюзія про одного танцюриста все ще не покидала мене, коли я просто заплющувала очі. чуєш одне - бачиш друге. у сутінках ледь біліли їхні прозорі та схожі на порвані рибячі плавники костюми. у нашому театрі, крім світла, немає щей музики. танцюристи гуртом вибрали якусь пісню, і під час танцю прокручують її в голові, подумки. я залишила очі заплющеними на 20 секунд, і за цей час ілюзія перетворювала шелестіння рукавів у кружлянні - на палахкотіння смолоскипів, тупотіння босих ніг об паркет - на велетенського волохатого метелика, що б'ється крилами об стелю... антонич... під ритм починаю підспівувати: "Це шум — натхненна музика природи на смерті та життя гучнім весіллі".... зачиняю двері, і співаю на весь театр, і мене у коридорі три.

я люблю тебе антонич!

(с) Ната Марак

більше прози нашого літ клубу тут - http://vkontakte.ru/topic-23232083_24185332?offset=0
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #35 : 19:19, 19 Липня 2011 »

Ольга Бродская
Осінні вії

Я захлинаюся сонцем. Чомусь у моїй щирій пітьмі немає ані крихітки тепла. Мені воно не потрібно зараз. Тому я не можу терпіти жовтаві поцілунки на своїх повіках. Мої крижані руки не шукають щастя. Вони його вже знайшли. Холодне, солоне, жагуче, воно оповило моє серце і прийщов довгоочікуваний спокій.Не лай мене за те, що я не можу дочекатися дощу. Кожного разу, коли я відчуваю на собі частини його тіла, я знову оживаю. Я миюся від страхів і безглуздих роздумувань. Дощ штовхає мене у прірву мого дивного щастя, він змиває з мене моє сонце – моє минуле. Я – не тіло, я не натура, я не частина світової машини. Я одна з крапель, що мільйонами падають додолу, аби назавжди зникнути. Коротке, але таке яскраве життя. Вони вмирають, не знаючи на що йдуть. Вони не думають над цим. Просто живуть. Летять собі...У них немає часу на думки, є лише рух.
Я вся розпалена сонцем. Силою думки я благаю дощик, аби він прийшов по мене...Я була закоханою в сонце. Тепер у мене інше щастя. Коханий мій, ти – мій дощ. Мій теплий літній дощик, моя жахлива листопадна злива. Я прийшла до тебе мовчки. І ти так само мовчки дав мені моє тернове щастя. З пальців кров, з неба – дощ. Дякую тобі за все... За спалене кохання, яке пустило коріння у нашу свідомість. У нього нова шкіра, інший колір очей... А ще – нові вії. Старечі, усе розуміючі, світлопечальні... У нього – у тебе – у мене – осінні вії...

4.07.08.
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #36 : 19:19, 19 Липня 2011 »

Ольга Бродская
Заплющ очі

Світло і темрява.
Заплющ очі.
Зморшки и посмішки.
Заплющ очі.
Пекло і пекельний холод.
Заплющ очі.
Секунди і роки. Зліва щасливе подружжя, справа медалі й грамоти.
Заплющ очі.
Діряві джинси і латаний светрик. Різне.
Заплющ очі.
Жалюгідний погляд. Жалюгідний вигляд.
Заплющ очі.
Сірість і яскравість. Розмальований паркан. Розмальоване сонце. Розмальовані кеди. Замальованість і розкриті очі.
Закрий очі.
Друзі і діти. Кар’єра і кохання. Шалений годинник. Сльози неминучості. Де ти?...
Заплющ очі.
Роздивися, чи є ти серед натовпу відчайдушного відчаю власного кола.
Найкраще. Найсвятіше. Найпрекрасніше і найсвітліше. Роздивись заплющеними очима.
Я є!!!! Я тут!!! Правда, можеш мені вірити, це справді я!!!

Де? Тут. Я тут! Точніше сказати не можу. Не шукай мене, бо не знайдеш. Просто порадій тому, що я є. Адже я щаслива, що ти є!!!

Розплющуй очі.
Візьми пензля до рук.
Намалюй своє життя таким, яким хочеш його бачити.
І живи так, як намалював.
Зневірився? Ти на правильному шляху! Тільки діставши дна, можна піднятися. Тільки зневірившись, почати вірити.

Бо я вірю.

Іохла, 18.02.2011
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #37 : 17:31, 31 Жовтня 2011 »

Воно (Невизначеність)

Іноді буває так, що єдина мрія - це сон. Спокійний, довгий, без жодної крихти сновидінь. Бо всі вони про одне. І серед ночі - одне. А ранком те саме. І безсоння. Через одне. А воно, одне, розмите. Як крапля фарби у калюжі. Як невідтертий з підлоги лак для нігтів. Як світ через кільки хвилин після психотропного снодійного.

Воно живе десь у печінці. Чи у лівій скроні. Чи у нерві, якій проходить повз серця. Воно живе у мені. Як давно? Не знаю. Його усе більше.Воно змушує мене Бути. Воно змушує кожну секунду напружуватися. Від мене електризується куртка.

Йому замало мене. І воно чіпляється до тих, хто для мене важливий.І живе у носі одного, і у руках іншого. Коли ми збираємося разом, воно перекочується до мене у шлунок. І у потилицю. І там зводить мене зглузду. Воно змушує мене кричати на тих, кого я люблю.

А потім я залишається наодинці з цим. І воно не мучить мене, коли я замовкаю. Але буває, що я забуваю як говорити. Може, я більше не буду? Більше ніколи не скажу ані слова! Тоді йому не знайдеться виходу. І тоді я щаслива. І о третій ночі я стою посеред кімнати у довжелезній нічній сорочці і пускаю мильні бульбашки.

Воно неозначене. Воно середнього роду. Недоконаного виду. Воно - підвішене. Воно недовершене. Видовжене. Гливке. Бридке. І мокро-кислувате.

Невизначеність. Ні "так", ні "ніколи". Вбивайся, розплющуйся, стирай себе з монітору, але просто роби те, що й робила. Поки визначеність не врятує тебе. Мабуть, це помста. Воно прийшло за мною, коли я вирішила, що все можливо, доки не зроблено вибір.

Його звук схожий на болгарку мого сусіда. Тільки окрім мене жоден сусід її не чує. Жалітися тупо. Просити поради нема в кого. Хочеться просто заснути. Щоб у моєму сні не було навіть крихти сновидінь.Перепочити. І, прокинувшись, знову відчувати, як котиться гидким струменем воно з моєї лівої скроні до потилиці.

Ольга Бродска
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #38 : 16:01, 13 Грудня 2011 »

Іванка Стеф'юк
Проміння вечірнього сонця гладило шпичасті кактуси, витанцьовувало на кінчику кожної ворсинки, тиша крапельками всідалася поруч. Хлопчик сидів на килимі і малював, тітка Ліза спостерігала збоку.
― А що ти хочеш намалювати?
― Любов..
― Тобі зарано малювати любов, ти ще малий.
― Зараз у мене не може бути любові?
― Ні, ти дитина.
― Але ти ж казала, що я народився з любові… То куди вона поділася?
Ліза раптом зрозуміла, що він таки інший, не гірший за інших, але … Інколи хочеться заглянути в його голову, як на темне горище чи в стару шафу в щойно купленій квартирі. Що ти бачиш, чудний малюче, коли дивишся на цей світ? Завтра твій День народження, а ти так і не зрозумів чого люди святкують те, що проходить час. А як тобі пояснити, якщо після твого запитання « А що тут радісного?» я тепер уже й сама не знаю відповіді. Ти маму свою згадуєш, тільки от не називаєш ніяк. Ти заходиш в мою кімнату, підходиш до того ліжка, на якому вона малювала свої ескізи і починаєш копіювати її: розмахуєш олівцем по папері, наводиш рідкі штрихи. Ти дивишся на аркуш так, ніби бачиш там Марту. Ти не говориш з аркушем, бо він тебе розуміє і так. І ніяк тебе не врятувати, дивний мій, найдорожчий в світі малюче.
―А чого діти плачуть?― не повертаючи голови Антон уважно чекав відповіді.
― Які діти?
― Коли народжуються… Вони що, знають що їм у цьому світі буде погано?
―…
Я раптом замислилася над тим самим, що і він: коли ми приходимо в цей світ, то відчайдушно кричимо, а коли ідемо від нього, то частіше всього тільки зітхаємо…
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #39 : 16:02, 13 Грудня 2011 »

Ольга Бродская
Останні дні листопада

Останні дні листопада - це як 3 дні до весни, тільки без передвесняного болю і передвесняного розпачу. Останні дні листопада - це завжди вітер. А вітер може приносити на своїх крилах як холод, так і тепле очікування "зими_під_ковдрою". Як ти хочеш провести її цього року? Які чоботи ти собі купуєш: теплі та витривалі, або з плоскою підошвою для того, щоб хизуватися вмінням катати по замороженому снігу? Залишилося одне: зрозуміти, наскільки ти ще здатна бути дитиною.

В останні дні листопада хочеться пити. Коли як, коли гарячого чаю з лимоном, коли алкоголю з мінералкою. Останнями днями листопада усе, нарешті, наздоганяє тебе. І тобі лишається або сказати самій собі правду, або мовчати і далі. Тільки мовчання не принесе снігу. Того білого блискучого снігу, який кожної зими вперше випадає на місто. Від якого замерзають вії, по якому хочеться бігати, проте ти не насмілюєшся, щоб не порушити чистоту. Коли випадає перший сніг застигає все.

Коли випадає перший сніг останні дні листопада відступають. На їхню зміну приходить зима. Така, яку ти обираєш.

Але його потрібно дочекатися. Не сказати зайвого. Вибачитися перед тими, кого любиш. Та й взагалі перед усіма. Перед цим світом, який тебе ще терпить. І чоботи твої терпить, якими б вони не були. Не забути сказати коханим, що кохаєш. Якщо все справжнє.

А ще - знову навчитися радіти. Після осені важко радіти. Осінь часто забирає усмішку. Осінь часто зневірює. Осінню потрібно доводити, що ти щось з себе представляєш. Осінню тебе ставлять у куток за незроблене домашнє завдання. Або й взагалі виганяють зі школи. Бо думають, що ти вже вивчив свій урок. Восени ти можеш не помітити самої осені. Щоб взимку намагатися згадувати її. Тільки найкраще.

Останні дні листопада роблять хворою. Не важливо, яким чином. Головне, ти нездорово закриваєш фіранки. А потім нездорово відкриваєш їх і довго вдивляєшся крізь скло у вогку вулицю. Наче чекаєш. Але нічого не змінюється і хворобливі дні листопада котяться далі.

В останні дні листопада хочеться, щоб останніх днів листопада не було. А іноді, щоб і тебе самого не було. Проте сніг колись випаде.

"Сьогодні буде дощ, а завтра точно буде сонце".
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2247


« Відповідь #40 : 16:02, 13 Грудня 2011 »

Ольга Бродская
Чому ти не можеш заснути? Що тебе мучить, чому сон не обіймає тебе солодко і тепло, чому ти не дозволяєш йому забрати тебе?

Хтось каже: "я не сплю, тому що планую завтрашній день". Або: "я не сплю, бо сон чомусь не йде".
А хтось просто не спить. Не спить, тому що боїться проспати щось справжнє. Не ілюзорне. Щось, що менш за все схоже на сон, але так близьке до нього.

Є ті, хто спить дуже мало. бо багато хоче зробити.

Є ті, хто не спить тому, що мучиться від оскаженілих думок, які бігають по протореному колу і ніяк не підуть у Пекло, де їм місце.

Є ті, хто не спить, бо не може дочекатися наступного дня. Таких дуже мало, але над ними світяться помаранчеві вінчики щастя, вони усміхаються ночі і не втомлюються уявляти собі новий щасливий день.

А є й ті, хто бояться спати. Бояться,що можуть не прокинутися. Проте, коли сон нарешті бере над ними верх, страх зникає. Лишається тільки рівне дихання. До наступного ранку.

Кажуть, що коли ми засинаємо, дуже виходить з тіла на декілька десятків сантиметрів від тіла і зависає над ним. Тому, якщо розбудити сплячого глибоким снов, він наче падає. Знову входить у своє тіло. Іноді буває страшно так прокидатися, але радійте, що сон був глибоким, а, значить, здоровим.

Ми бачимо сни. Різні і про різне. Іноді вони зазирають у наші реальності, ніби підглядають за нами-несплячими. Ми їх розповідаємо, ми намагаємося їх розгадати.

Сон так багато для нас означає.

Тоді чому ти не можеш заснути?

Тому, що ми ніколи не знаємо, якими прокинемося. Бо сон змінює усе. Сон відмежовує дні один від одного, дозволяє "думати про це завтра". Коли ми будемо іншими.

Може, ти не спиш, бо знаєш, що завтра життя знову піде по колу, яке більше не може стримувати тебе?
Може, ти боїшся заснути, бо знаєш, що ніколи не відчуєш те, що поки що здатна відчувати?
Може, ти не можеш заснути, бо настільки щаслива, що боїшся, що сон забере це щастя?
SkyLimit
Новачок


Репутація: 0
Offline

Повідомлень: 1



« Відповідь #41 : 22:37, 17 Грудня 2011 »

 Відразу попереджу, що звучить похмуро...Назви не підібрав,та мабуть і не треба.

 І здається все гладко пройшло,було багато емоцій, сміху,жартів,було проте й над чим задуматись.   Проте вже сидячи в потязі дорогою додому,я знову відчув це. Це відчуття якоїсь незбагненності, неправильності. Здається ніби мій мозок поснований густою павутиною обману…навіть зараз важко зосередитись, важко задуматись над всім тим, що тепер я маю, що нікому не потрібне але я беру, що корисне і необхідне,що стукається в двері мого серця, що заставляє  забути про все…але що я відкидаю
Ні не правильні слова…хоча,можливо прочитаєш  їх колись і зрозумієш чи відчуєш як то воно було, а можливо й відповідь даси, чи просто зітреш.
….Боже, мені чогось не вистачає, то чого ж? Чому буденні справи стали бридкими й абсурдними і все на світі стало раптом сірим та блідим, натомість з'явилось величезне безмежне "нічого"…Воно займає вільні щілинки душі, потісняє,  розформовує все те,що так недавно було зрозумілим та й ніби правильним.
Коли слова затихають, коли час дає простір і волю роздумам все  руйнується і гине. Все що було сказане хвилину назад-стає безглуздим, відчуваєш себе просто нікчемною людиною нінащо абсолютно не здатною.
   Кожного дня,майже щохвилини я відчуваю…Так я згадую  рідних, друзів,просто хороших людей, приємних людей, веселих людей. Проте крізь кожен світлий промінь спогадів, крізь веселі, смішні  фігури пробивається краплинка божевілля і спалює все в вщент.    І душа тепер як маленький човник серед бурхливого безжалісного моря…він кидається то в одну то в іншу сторону, інколи потріскуючи і перевертаючись збоку в бік…проте все ж не тоне. То що ж тримає мене?Для чого я живу?Що я повинен зробити,щоб знайти себе?
   Мені так не вистачає людини поділитися всім. Хоча можливо таких людей і не існує, можливо один тільки я і винен,може треба забути все це, кинутись нарешті на самотік, не обертаючись, не  шкодуючи  ні за чим. Можливо не потрібно бути  таким простодушним…можливо вже пора "подорослішати" стати як всі інші…приречені,- стати частинкою цього мертвого тіла, яке ще іноді здригається в конвульсіях…Час може дати відповідь,та от чи слід її чекати,а чи самому спробувати знайти.
І от знову,і знову…
Все неспокійне,все стривожене…здається і збожеволіти можна. А відповідь ніби перед очима, варто лише виплутатись із лабіринту цього душевно зжираючого вірусу.
Сторінок: 1 2 [3] |   Нагору
  Друк  
 
Перейти в:  

© 2007—2019 KosivArt | Працює на SMF